Читать «Стефені Маєр. Господиня» онлайн - страница 10

Вона вела власний пошук. Тут лишилися такі, як вона, принаймні вона плекала на це надію. Особливо сподівалася знайти одну людину. Подругу… ні, родичку. Сестру… ні, кузину.

Слова народжувалися дедалі повільніше, і спершу я не розуміла чому. Може, вони забулися? Втратилися після майже смертельної травми? Може, я ще не зовсім опритомніла? Я доклала зусиль, аби міркувати чітко. Відчуття було незнайоме. Може, моє тіло ще під дією снодійного? Ні, я почувалася досить бадьоро, але розум не міг знайти відповіді на бажані запитання.

Я спробувала інший напрям пошуків, сподіваючись там відшукати більше. Яку мету переслідувала моя господиня? Вона хотіла знайти… Шерон (я розкопала в пам’яті ім’я), і вдвох вони збиралися…

Переді мною постала глуха стіна.

Чорнота, порожнеча. Я спробувала обійти стіну, але та була нескінченною. Ніби інформацію, котру я шукала, видалено з пам’яті.

Ніби мозок пошкоджено.

В моєму нутрі спалахнув гнів, пекучий і безмежний. Від несподіваної реакції тіла мені забракло повітря. Я чула про емоційну нестабільність людських тіл, але такого навіть уявити не могла. У жодному з вісьмох попередніх життів я не відчувала таких потужних емоцій.

На шиї запульсувала кров, за вухами стугоніли удари. Руки стиснулися в кулаки.

Апарати, що стояли поруч із ліжком, зафіксували прискорене серцебиття. У кімнаті почувся рух: підбори шукачки різко застукотіли в моєму напрямку, і разом із ними долинуло тихе човгання — напевно, цілителя.

— Ласкаво просимо на Землю, Вандрівнице, — промовив жіночий голос.

Розділ 3

Опір

— Вона не відреагує на нове ім’я, — сказав цілитель.

Мою увагу привернуло невідоме відчуття. Щось приємне, зміна у повітрі, коли шукачка стала біля мене. Запах, зрозуміла я. Щось відмінне від стерильної, позбавленої ароматів кімнати. Парфуми, підказав мені розум. Квіткові, насичені…

— Ви мене чуєте? — запитала шукачка, перебиваючи процес аналізу. — Ви вже опритомніли?

— Не поспішайте, — несподівано лагідно промовив цілитель.

Я й далі лежала із заплющеними очима — не хотіла розпорошувати увагу. Розум підказував мені потрібні слова, а головне — інтонацію, яка б допомогла уникнути багатослівності.

— Мене вживили в пошкодженого носія, аби я зібрала потрібну вам інформацію, шукачко?

Почувся скрик — здивування, змішане з образою, — а потім моєї шкіри торкнулося щось тепле — хтось долонею накрив мені руку.

— Ну що ви, Вандрівнице! — заспокійливо мовив чоловік. — Навіть для шукачів існує межа.

Шукачка знову зойкнула. Ні, засичала, виправив мій розум.

— Тоді чому цей розум функціонує не як слід?

Мовчанка. Потім шукачка буркнула:

— Результати сканування нічого не виявили, — слова прозвучали так, ніби вона хотіла зі мною посваритися, а не заспокоїти. — Тіло було повністю зцілене.