Читать «Зворотний бік світів» онлайн - страница 9

— Стрибог нормальним? — Птаха щиро дивувалася. — Знаєш, Маро, я досі до нього маю почуття. Але я не певна, що зможу пробачити недовіру і те, що він зробив зі своїм життям та життям мільйонів невинних. Ти його матінка. Ти його любиш та любитимеш завжди, навіть коли його всі проклянуть. Я ж так не можу. Я закопаю свою любов до нього так глибоко, звідки ніхто ніколи не дістане. У мене, слава Творцю, є кого любити. А в нього? Він навіть тебе не любить, хоч ти його мати.

— Яка я мати? — сумно зітхнула Мара.

— Ти — справжня мати. І лише за те, що ти подарувала йому життя, тебе треба любити.

Мара скрушно захитала головою:

— Ти і справді дуже добра до мене, Птахо. Дякую за ці слова. Вони важливі. Хоча… Знаєш, матір’ю жінка стає не тоді, коли народжує, а тоді, коли вперше жертвує заради дитини чимсь… Не має значення чим: здоров’ям, призначенням, чоловіком… Я схибила як мати, Птахо. Ти б так не вчинила.

Мара вмовкла на кілька секунд, а потім знову заговорила:

— Але Мальву ми не втратимо, правда? І ти мені допоможеш її знайти.

— Так, допоможу, — ствердно закивала Птаха. — Ми обнишпоримо геть усі світи: і світлі, і нейтральні, і темні. І обов’язково знайдемо Мальву.

Несподівано за спинами почувся несмілий чоловічий голос:

— Не треба всі… Я знаю, де Мальва.

Мара та Птаха роззирнулися. Неподалік стояв юнак, якого Птаха відразу впізнала:

— Остапку, мій хлопчику. Я рада тебе бачити.

Птаха кинулася до Остапа. Пригорнула його до себе. Поцілувала.

— Ну ти й нечемнота! Хіба гоже підслуховувати?

Остап несміливо посміхався, косуючи в бік Мари, яка з цікавістю роздивлялася його.

— Йменням Сварожого кола вітаю вас, пані Маро та Учителько Птахо. Вибачте мені. Я не навмисно. Я почув, що ви врятовані, пані Птахо, і дуже захотів вас побачити. Люди з Оселища показали, куди ви пішли. І ось я тут. До того ж усієї розмови я не чув, бо тільки щойно прийшов, — виправдовувався Остап. — Учитель Посолонь теж тут. Ви довго не поверталися до Яровороту, і він змушений був супроводжувати нас на навчання у світ Невридії.

— Стій, хлопчику мій! Зупинися! — Птаха владно попросила Остапа замовкнути. — Ти щойно сказав, що Учитель Посолонь супроводжував вас на навчання. Кого це вас? Чи я щось не так зрозуміла?

— Усе так. Нас: мене і Дужа.

— Кого-кого? — Птаха здивовано дивилася на хлопця, наче той ляпнув якусь дурню. — Дужа? Нашого недолугого Дужа?

— Ага, Дужа, — відповідав юнак. — Усі з цього дивуються. Ви не перші.

— Ой, щось мені геть не подобається ця новина. Остапку, ти припильнуй того нетіпаху. Він хороша людина, наш Дуж, але геть нетямущий. Напевне, матінка постаралися. Ех, інколи я не розумію таких ось материнських поривань. Для чого їй це? Мабуть, треба стати матір’ю, щоб уторопати. — Птаха різко перевела розмову на інше: — А щодо Мальви — ти звідки знаєш, де вона зараз?

Остап стенув плечима:

— Просто знаю, що вона жива і зараз у безпеці. У такому мальовничому і дуже тихому місці. Сидить на квітучому пагорбі, світить яскраве сонце, чисте небо над головою, і вона вільна та задоволена. Жодного темного поруч. Та й людей поряд майже не видно. Лишень птахи співають і ще… божественно красиву музику чутно. Хтось дуже гарно і вміло грає на сопілці. Розгледіти його добре не можу. Бачу тільки його бриля і розумію, що це досить молодий чолов’яга. А поруч із ним ще один ошивається. Теж молодий, у військових обладунках. А ще в тому світі багато-багато калини квітне. Ніде ніколи такого пишного розмаю не бачив. Я ж коли вчився пересуватися за допомогою ключа, то довелося побувати в багатьох світах. У цьому точно не був.