Читать «Новендіалія» онлайн - страница 5

Нині ж осоружному подавай нічного свідка — того якраз, що упирів на вулицях завважив. Шафраник глузливо ширився у пишні вуса, уявляючи цю втішну зустріч. Тим-то й лишився послухати — а що, мав цілковите право посидіти при допиті у власному відділку.

І, дивна річ, сподівання слідчого на розвагу частково здійснилися. Свідок, щойно зайшовши до «переговорної», вирячився на проквестора та так і закляк на порозі.

— Ти! — судомно видихнув він. — Ось ти і знайшовся, виродку!

Шафраник встиг лише кліпнути, а навіжений молодик уже смикнувся до «вповноваженого», маючи якийсь недобрий намір. Охоронці, на щастя, вчасно отямились, вхопивши дурного за лікті.

Юр Горган підняв на юнака свій лихий незворушний погляд.

— Ми знайомі?

Той — дедалі гірше! — люто вищирився.

— Не до знайомства було. Але ти мусиш пам’ятати. Януш Ведель. Це був мій батько.

Чи здалося слідчому, ніби тесаний камінь Горганового лиця ледь відчутно здвигнувся? Здалося, певно — то все втома й недосип; так і рожеві мухи скоро полетять…

Та проквестор чомусь не поспішає дати нахабі відсіч. Обертається до Шафраника.

— Пане слідчий. Ви і ваші підручні. Вийдіть.

* * *

Матір свою Лука майже не пам’ятав — вона померла, коли йому не було і трьох. Професор Ведель відтак став для малого всім — і татом, і мамою, і добрим боженькою, і лютим чортом. Він був непростий чоловік — професор філософії Авелонського Університету, високий і дужий, наче олімпійський атлет, а проте із норовом химерним та мінливим, схильним до абстракцій та меланхолії.

Його стосунки з Лукою були такими ж нерівними — бувало, він цілими тижнями не помічав сина, занурившись у роботу, але часом, мовби з легким подивом розгледівши свого спадкоємця, брав його на кафедру, де перетворював на маленького принца викладацького краю і дозволяв вилазити з ногами на червоний оксамит священного ректорського крісла. Кожен такий день залишався у пам’яті святом, і тоді легше було терпіти будення — марудні прискіпування, дратівливе бурчання і часом цілком незаслужені стусани.

Найкраще Лука пам’ятав батька за роботою над котроюсь зі своїх численних тез: вкляклий за великим різьбленим столом, з лицем, напруженим у бійцівському запалі, та піднесеним, наче спис, пером, що лишало на папері та одязі чорнильні ляпки — модерної техніки пан професор не визнавав. Він завжди щось писав — спершу пристрасно, днями й ночами, потім — розважливо, подовгу збираючи матеріал, і зрештою — помалу, ніби разом зі спожитим чорнилом поволі спливала його життєва снага.