Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 81
Алан Бредлі
– Звісно, – була його відповідь. – Кажи.
– Труп у Букшоу – це людина, котра приїхала в Бішоп-Лейсі в п’ятницю із Ставанґера, що в Норвегії. Ви повинні звільнити тата негайно, інспекторе, тому що, зрозумійте ж, не він скоїв це.
Дарма що інспектор був дещо заскочений, він швидко опанував себе й поблажливо всміхнувся.
– Не він?
– Ні, – заявила я. – Я скоїла. Я вбила Горація Бонепенні.
14
Кращого маневру й не вигадаєш. Ніхто не міг довести зворотне.
Я прокинулася серед ночі, скажу я, через якийсь дивний шум на городі. Я спустилася сходами й вийшла на город, де мене запопав злодій: хатній крадій, який, можливо, збирався запустити лапу в татові марки. Між нами відбулася коротка сутичка, і я взяла гору.
Тихше, Флейв, ця версія дещо притягнута за волосся: Горацій Бонепенні на зріст був шість футів із гаком і міг задушити тебе між своїм великим і вказівним. Ні, ми боролися, і він помер – мабуть, хворе серце, наслідок якої-небудь давно забутої дитячої недуги. Ревматична лихоманка, наприклад. Атож, саме це. Задавнена застійна серцева недостатність, як у Бет із «Маленьких жінок». Я послала безмовну молитву святому Танкреду, благаючи про диво: будь ласка, любий святий Танкреде, зробити так, щоб результати розтину Бонепенні підтвердили мою вигадку.
–
Інспектор Г’ювітт глибоко вдихнув і випустив повітря носом.
– Що ж, розкажи мені про це, – запропонував він.
– Уночі я почула шум і вийшла на город, хтось накинувся на мене із затіння…
– Стривай, – перебив він мене, – з якого конкретно затіння?
– Із затіння позаду оранжереї. Я чинила опір, намагаючись звільнитися, і тут він якось дивно захрипів, немов із ним скоївся напад застійної серцевої недостатності внаслідок ревматичної лихоманки, від якої він потерпав у дитинстві, – або щось на такий кшталт.
– Ясно, – спрокволу сказав інспектор. – І що ти зробила далі?
– Я пішла в будинок, де відшукала Доґґера. Решту, очевидно, ви знаєте.
Але заждіть, я була впевнена, що Доґґер не сказав йому про те, що ми з ним підслухали сварку тата й Горація Бонепенні; проте сумніваюсь, щоб Доґґер міг сказати інспектору, що я підняла його о четвертій ранку й не обмовилась жодним словом, що вбила людину. Або згодиться й так?
Щоб усе обміркувати, мені потрібен час.
– Якщо ти захищалась від нападника, то це навряд чи можна вважати вбивством, – зауважив інспектор.
– Ні, – погодилась я, – але я не сказала вам усього.
Зі швидкістю світла я подумки перетрушувала в голові: незнайомі науці отрути (діють занадто повільно), смертельний гіпноз (те ж саме), таємні й заборонені прийоми джіу-джитсу (вилами по воді й надто заплутано). Раптом я збагнула, що страдництво вимагає справді винахідливого генія – непогано підвішеного язика замало.
– Мені соромно, – усе, що я спромоглася сказати.
До того ж, коли сумніваєшся, удайся до почуттів. Я пишалася собою, що вчасно зметикувала.
– Хмм, – сказав інспектор, – відкладімо це питання. Ти сказала Доґґеру, що вбила цього злодія?