Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 76

Багато років Максиміліан мешкав на Нормандських островах, де працював піаністом у симфонічному оркестрі Олдерні, посада, як він казав, що вимагала неабиякого терпіння й великого запасу детективних романів.

За тих часів в Олдерні слід було (як він мені якось розповідав, коли ми базікали про злочини на щорічному квітковому ярмарку Святого Танкреда), аби закликати собі на поміч закон, стати посеред міського майдану й заволати: «Haroo, haroo, mon prince. On me fait tort!» Це називалося «закликом запопасти злочинця» і дослівно перекладалось: «Гай-гай, мій принце. Мене кривдять!» Або, інакше кажучи, проти мене скоюють злочин.

– Як ся маєш, мій маленький пеліканчику? – невимушено запитав Макс, нахиляючи голову, як сорока, й очікуючи на м’якушку хліба у відповідь.

– Добре маю, – з осторогою відповіла я, згадавши слова Даффі про те, що Макс, як павук укусом, знерухомлює тебе й не забереться, доки не вип’є до останньої краплі всю кров із твого життя – ще й посягне на життя твоїх домашніх.

– А твій тато, вельмишановний полковник?

– У нього сила-силенна справ, то те, то се, – сказала я. І серце затріпало в мене в грудях.

– А міс Офелія? – повів він далі. – Вона все так само розмальовує обличчя, неначе Ієзавель, і милується своїм відображенням у чайному сервізі?

Удар влучив просто в яблучко, як на мене, він таки перебрав міру. Його це не обходило, але я знала, що Максиміліан міг скажено розлютитися й через позаторішню вишкварку. Фелі іноді кликала його позаочі Румпельштіцхеном, а Даффі – Александром Поупом-або-нижчим.

Однак, незважаючи на його осоружні вподобання, часом Максиміліан видавався мені, – можливо, через подібність наших статур, – цікавим і корисним співрозмовником, доки не сприймаєш його крихітний зріст за слабкість.

– У неї все гаразд, дякую, – сказала я. – Сьогодні вранці вона мала чудову церу.

Я вирішила не докидати «лоскітливо для нервів».

– Максе, – запитала я, доки він ще не почав сипати питаннями як із мішка, – як на твою думку, можу я навчитися грати ту маленьку токату Парадізі?

– Ні, – відповів він без найменшого сумніву. – Твої руки – не руки славетного віртуоза. Це руки отруйниці.

Я мимохіть усміхнулась. Ми тримали на озброєнні цей маленький дотеп. Вочевидь, він ні сном ні духом не відав про вбивство в Букшоу.

– А друга? – повів він далі. – Дафна? Ведмедкувата сестричка?

«Ведмедкувата» стосувалося майстерності гри Дафни на роялі чи, точніше кажучи, її відсутності: нескінченні, марудні спроби вкласти неслухняні пальці на клавіші, котрі, здавалося, вислизали з-під доторку.

Боротьба Даффі з інструментом, наче бійка курки з лисицею, нагадувала наперед програну сутичку, що завжди закінчується слізьми. Проте, на татову настійну вимогу, війна тривала.

Одного разу я надибала на неї, коли вона ридма ридала, сидячи на стільчику й опустивши голову на кришку рояля. Тоді я прошепотіла їй: «Покинь це, Даффі», вона ж замість відповіді накинулася на мене, як півень-бояк.

Я навіть робила спроби її підбадьорити. Коли я чула її за «Бродвудом», я переходила до вітальні, прихилялася до рояля й стовбичила там, задумливо втупивши погляд у далечінь, немовби мене повивають чари видобутих нею звуків. Зазвичай вона не звертала на мене уваги, але якось, коли я поцікавилася: «Що за мила п’єска! Як вона називається?», вона мало не прищикнула мені пальці кришкою.