Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 65
Алан Бредлі
Окрім латки трави завбільшки з носову хусточку, з одного боку верба міс Маунтджой цілковито заполоняла собою обійстя, обнесене зубцями огорожі. Іще на підступах я відчула тутешню вогкість: схилене гілля утворювало зелений куполець, через що тут було обмаль світла, і в мене склалося дивне враження, неначе мене накрила товща води. Яскраво-зелений мох робив ґанок подібним до кам’яної губки, і сліди від води скорботними чорними пальцями везькалися по жовтогарячому тиньку.
На дверях висів окиснений мідний молоточок із позеленілим видком лінкольнівського чортеняти. Намагаючись бути обережною, я підняла його й кілька разів стукнула у двері. Мені довелася чекати, і я непритомно водила очима по обидва боки, сподіваючись, що хто-небудь визирне з-за фіранок.
Але брудний тюль не ворухнувся. Здавалося, у будинку не було жодного живого струменя повітря.
Ліворуч стежка, вимощена старим потертим каміняччям, робила різкий скрут за будинок, і, постоявши коло дверей хвилинку чи дві, я почимчикувала стежкою.
Затильні двері майже повністю зникли в доземних гірляндах вербового листя, які обнадійливо гойдалися, неначе готова піднятися соковито-зелена театральна завіса.
Я приклала долоні дашком до одного з крихітних віконець. Ануж, якщо зіпнутися навшпиньки…
– Яким вітром тебе сюди занесло?
Я рвучко обернулася.
Міс Маунтджой стояла ззовні купольця з вербового гілля й пильно дивилася на мене. Крізь листя я бачила лише прямовисні тіні на її обличчі, але від того, що я вгледіла, мені похололо в грудях.
– Це я, міс Маунтджой… Флавія, – сказала я. – Я хотіла подякувати вам за допомогу в бібліотеці.
Вербове гілля тривожно зашелестіло, і міс Маунтджой вступила до шатра із зелені. В одній руці вона тримала садові ножиці, і мене дуже непокоїло її мовчання. Її очі, схожі на дві навіжені родзинки на зморщеному обличчі, не відривалися від мене.
Я відсахнулася, коли вона зробила крок на стежку, відрізаючи мені шляхи до відступу.
– Мені добре відомо, хто ти така, – сказала вона. – Твоє ім’я – Флавія Сабіна Долорес де Люс, і ти наймолодша донька Джако.
– Ви знаєте що він – мій тато? – видушила із себе я.
– Звісно, я знаю, дівчинко. Людина мого віку знає багато чого.
Незрозумілим чином, не встигла я припнути язика, як правда вирвалася з мене, як корок із пляшки.
– Долорес – це вигадка, – зізналася я. – Подеколи я прибріхую.
Вона підступилася до мене.
– Навіщо ти тут? – хриплувато прошепотіла вона.
Я хутко сягнула рукою до кишені й видобула звідти пакунок із солодощами.
– Я принесла вам льодяники, – сказала я, – щоб перепросити за свою нетактовну поведінку. Сподіваюся, ви не відмовитеся.
Вона зронила пронизливий, свистячий звук, який я вирішила вважати сміхом.
– Нараяла міс Кул, безсумнівно?
Я шпарко захитала головою, своїм завзяттям нагадуючи сільського дурника з пантоміми.
– Я хотіла висловити вам свої запізнілі співчуття з приводу смерті вашого дядька – містера Твайнінґа, – сказала я, і я казала щиру правду. – Чесно. Він випив гірку чашу – нічого не скажеш – несправедливо.