Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 45

Невже все те скоїлося лише сьогодні вранці? Здавалося, від миті, коли сталася халепа на городі, збігла ціла вічність. Халепа? Нічогенька собі халепа!

Мері жахнулась, коли я на очах у неї сягнула рукою до кошика й видобула пір’їнку та шматочок пирога, настромлений на неї.

– Як тобі? – я показала їй знахідку. Вона відсахнулася, як, напевно, Дракула шарахався, забачивши хреста. – Якби пір’їна впала на рештки пирога в кошику, вона б не нашпилилася на них. «Двадцять чотири чорні дрозди запекли в пирозі», – проказала я напам’ять рядочок із дитячої пісеньки. – Тямиш, що до чого?

– Ти так думаєш? – перепитала Мері, округливши очі, як блюдця.

– Саме так, Шерлоку, – відповіла я. – Начинкою цього пирога був птах, і гадаю, я можу пошукати за приправкою.

Я знову тицьнула їй межи очі пір’їну.

– Яка предивна страва, гідна самого монарха, – сказала я, і цього разу вона кисло всміхнулася.

Я вчиню так само з інспектором Г’ювіттом. Авжеж! Я знайду розгадку й подам йому на тарілочці з блакитною смужечкою.

«Тобі не треба повертатися сюди», – сказав він мені тоді на городі, цей нахаба. Скільки в тих словах зухвальства!

Ну що ж, я пригощу його порційкою трюків!

Шосте чуття підказувало мені, що вся заковика – в Норвегії. Нед не був у тих краях, і до того ж він забожився, що не підкладав бекаса нам на ґанок, і причин не вірити йому не було, тож він поза підозрою – принаймні на цей час.

Незнайомець – якийсь там заброда з Норвегії, я це дізналася з найвірогіднішого джерела – достовірніше не може бути, так би мовити. Ergo (це значить «отож»), незнайомець міг привезти бекаса із собою. Сховавши у пирозі.

Угу! У цьому є таки глузд! Ліпшого способу переправити мертвого птаха через нишпорливу митницю й не вигадаєш!

Ще один крок, і ми станемо ближчими до мети: якщо в інспектора не можна запитати про те, як він довідався про Норвегію, у незнайомця теж (звісно, бо ж він мертвий), отже, де добути потрібні відомості?

І раптом переді мною вигулькнув шлях, розкинувся під ногами, наче я стояла на вершині гори. Тож, мабуть, Гаррієт…

Так орел назорює свою жертву.

Я подумки злапала себе в обійми. Якщо незнайомець приїхав із Норвегії, поклав мертвого птаха на нашому порозі перед сніданком і далі увірвався до татового кабінету непроханим гостем після опівночі, він мав зупинитися десь поблизу. Десь у межах прогулянки пішки до Букшоу. Наприклад, тут-таки в номері в «Тринадцятьох селезнях».

Тепер я переконалася в цьому остаточно: труп між зеленим бадиллям огірків – це містер Сандерс. У цьому не доводиться сумніватись.

– Мері!

Це знову репетував Туллі, і голос його, схожий на ревіння бугая, цього разу лунав просто за дверима.

– Іду, батечку! – крикнула вона у відповідь, хапаючи сміттєвого кошика. – Утікай звідси, – шиширхнула вона. – Почекай п’ять хвилин і потім спускайся задніми сходами – точнісінько так, як ми прийшли сюди.

Вона пішла, і за мить я почула, як вона в холі пояснює Туллі, що просто хотіла ще раз викинути сміття, оскільки хтось набруднив.

– Ми ж не хочемо, щоб кого-небудь відправили на той світ мікроби, підхоплені в «Тринадцятьох селезнях», еге ж, батечку?