Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 36
Алан Бредлі
– Дідька лисого! – верескнула я назустріч вітру й заспівала:
Дарма що насправді я почувалася скаутом-зірвиголовою лорда Бейден-Павелла не більше, ніж принцом Нік-Наком із фільму «Алі Казаам».
Я була самою собою. Я була Флавія. Я любила себе, навіть якщо ніхто більше мене не любив.
– Віншуйте Флавію! Нехай благоденствує Флавія! – горлала я, коли ми з «Ґледіс» пролетіли стрілою крізь Малфордські брами на обсаджену каштанами алею, від якої рукою подати до Букшоу.
Ці величні брами з грифонами на задніх лапах і витонченою кованкою із чорного заліза колись були окрасою розташованого по сусідству маєтку Батчлі, родового гнізда «брудних Малфордів». Але 1706 року їх прибрав до рук, щоб прикрасити Букшоу, той самий Брендуїн де Люс, котрий, дізнавшись про втечу своєї дружини з одним із Малфордів, зняв брами й привіз їх додому.
Такий обмін – дружина за кілька брам («найпрекрасніших по цей бік Раю», – написав Брендуїн у щоденнику) – як видно з усього, залагодив справу, бо ж Малфорди й де Люси залишалися найкращими друзями й добрими сусідами, допоки останній Малфорд, Тобіас, зачувши про Громадянську війну в Америці, не продав садибу й відплив на допомогу своїм кузенам-конфедератам.
– На кілька питань, Флавіє, – сказав інспектор Г’ювітт, визираючи з передпокою.
Він чекав на мене?
– Звісно, – ласкаво погодилась я.
– Де ти оце зараз була?
– Ви мене заарештуєте, інспекторе? – сподіваюся, він зрозумів мій дотеп.
– Просто цікавість.
Він витягнув люльку з кишені піджака, натовк її й черконув сірником. Я бачила, як сірник догорів і вогник лизнув оцупкуваті пальці інспектора.
– Мені треба було навідатись до бібліотеки.
Він пихнув люлькою, потім тицьнув чубуком, указуючи на «Ґледіс».
– Щось я не бачу книжок.
– Її зачинено.
– Аг-га, – сказав спроквола.
Він був таким спокійним, що це зводило з розуму. Навіть розслідуючи вбивство, він виглядав безтурботним, як людина, що проходжається парком.
– Я мав розмову із Доґґером, – повів він далі, і я помітила, що він пильно на мене дивиться, намагаючись оцінити, які почуття приховує вираз мого обличчя.
– Он як? – сказала я недбало, проте мій мозок волав: «Приготуватися!», подаючи застережні сигнали, як підводний човен під час занурення.
Остерігайся, подумала я. Стеж за своїми словами. Що сказав йому Доґґер? Що в кабінеті був незнайомець? Що там той сварився з татом? Що він погрожував?
У цьому полягають труднощі з людьми на зразок Доґґера: він міг втратити самовладання без жодних на те причин. Чи вибовкав він інспекторові про незнайомця в кабінеті? Хай йому всячина, Доґґеру! Хай йому всячина!
– Він каже, що ти збудила його близько четвертої години ранку й принесла вістку про труп на городі. Так було?
Мені відлягло від серця, але я стрималася, щоб не зітхнути, – чим могла себе видати, – ледь не вдавившись у процесі. Дякую тобі, Доґґере! Нехай благословить тебе Господь і боронить тебе й завжди буде з тобою! Старий добрий вірний Доґґер. Я знала, що можу на тебе покладатися.
