Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 29
Алан Бредлі
Якусь хвильку Нед ще посидів, потім обтер рота долонею й завзято покотив порожнє барильце до інших, зібраних докупи в дальньому кутку обійстя.
– Привіт, Неде! – загорлала я, і він розгублено обернувся. Гадаю, тієї миті він гарячково міркував, чи чула я його розмову з Мері й чи бачила їхній поцілунок. Я поклала собі не розвіювати його вагань.
– Нічогенький видався день, – докинула я, солодко посміхнувшись.
Нед чемно поспитав про моє здоров’я, а потому, дотримуючись шанобливої послідовності, про здоров’я тата й Дафни.
– Їм добре ведеться, – відповіла я.
– А міс Офелія? – поцікавився він, нарешті віддаючи належне і їй.
– Міс Офелія? Ну-у, правду кажучи… Неде, ми страх як непокоїмося за неї.
Здавалося, у Неда під носом пролетіла оса, так він поточився.
– Невже? Що такого сталося? Сподіваюся, підстави для побоювання не серйозні?
– Вона позеленіла з голови до ніг, – повідала я. – Мені здається, це хлороз. Пан Дарбі такої ж думки.
«Любовна лихоманка» і «хвороба незайманих» – такі імена дав хлорозу Френсіс Ґроуз, автор «Словника просторічної мови» випуску 1811 року. Я знала, що доступитися до книжки капітана Ґроуза Неду було складніше, ніж мені. І подумки потисла сама собі руку.
– Неде!
Туллі Стокера годі було вгамувати. Нед ступнув до дверей.
– Передайте їй, що я питався про її здоров’я.
Я показала йому черчиллівський знак V, виставивши сторчака два пальці. Це було мені по силі, і справило нам обом приємність.
Черевична вулиця, заодно з Коров’ячим провулком, спускалася від Хай-стрит до річки. Віллі міс Пікері, осілій на півдорозі й наче зібраній із пазлів, пасував тюдорівський стиль. Мабуть, справжня втіха для художника бачити цей ансамблик – солом’яний дах і побілені вапном стіни, лискучі шибки й червоні голландські двері, – здавалося, напівдерев’яні стіни вілли пливли, немов чудернацький старовинний корабель, морем з анемон, мальв, левкоїв, кентерберійських дзвоників та інших старомодних квітів, назви яких мій лексикон не містив.
Роджер, рудий котюга міс Пікері, викотився на ґанок і підставив мені черевце. Я почухала його.
– Ти гарний хлопчик, Роджере, – сказала я. – Де твоя господарка?
Роджер спроквола почалапав від мене, шукаючи яких-небудь цікавинок, а я постукала у двері. Відповіді не було.
Я походила навколо будинку й втрапила на город. Ні лялечки.
Поплентавшись на Хай-стрит, якусь часинку я стояла коло вікна аптеки й розглядала засиджені мухами слоїки. Коли я вже долала Коров’ячий провулок, то випадково зиркнула ліворуч і помітила, що хтось заходить до бібліотеки. Я прожогом кинулася туди. Але коли я добігла до дверей, той хтось уже зайшов усередину. Я смикнула за ручку – і диво дивне – цього разу двері легко подалися.
Жінка сховала торбинку до шухляди й влаштовувалася на місці бібліотекарки за столом, і я враз збагнула, що вперше її бачу. Незнайома пані мала зморщене обличчя, як торішнє яблуко, котре ти несподівано знайшла в кишені свого старенького зимового пальта.