Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 159

– І не думай, що я не знаю достеменно, як і куди його штрикнути. Я не дарма провів стільки часу в прозекторській лондонської лікарні. Щойно тільки я забив памороки старому Боні, зробити укол було легко аж до безглуздя: під невеликим нахилом, крізь splenius capitis і semispinalis capitis, проколюємо зв’язку між першим і другим хребцями, і голка порскає під дужкою другого шийного хребця. І – гопля! Каюк! Смерть настає майже відразу. Чотирихлористий вуглець виводиться хутко й майже безслідно. Бездоганний злочин, якщо я можу так сказати про це.

Точнісінько такий і мій висновок! Але тепер я знала достеменно, як він це скоїв. Ця людина була цілковитим, абсолютним психом.

– Тепер слухай сюди, – повів він далі. – Я висмикну хусточку з рота, і ти скажеш мені, що зробила з «Ольстерськими Месниками». Одне фальшиве слово… один непевний рух і…

Тримаючи шприц прямовисно, мало не коло мого носа, він злегка натиснув на поршень. Кілька крапель чотирихлористого вуглецю вмить з’явились, наче роса, на кінчику голки й хлюпнулись додолу. Я вловила знайомий запах.

Пембертон поклав ліхтарик на сходинки, прилаштувавши так, щоб він світив мені в обличчя. Примістив шприц поруч.

– Розтули, – сказав він.

У моїй голові промайнула думка: щоб витягти хусточку, він застромить великий і вказівний пальці мені до рота. Я з усієї сили вкушу його – і відгризу пальці геть-чисто!

Однак що далі? У мене все ще зв’язані руки й ноги, і, навіть сильно покусаний, Пембертон зможе з легкістю відправити мене до Бога вівці пасти.

Я трохи розтулила замлілі щелепи.

– Ширше, – звелів він, відхиляючись назад.

Потому блискавично він вихопив у мене з рота заслинену носову хусточку. На одну мить тінь його руки затулила світло ліхтарика, тому він, на відміну від мене, не вгледів слабкий блик жовтогарячого кольору, коли волога грудка падала в пітьму на землю.

– Дякую, – прошепотіла я хрипкувато, роблячи перший хід у другій частині гри.

Скидалося на те, що Пембертон був заскочений зненацька.

– Напевно, хтось знайшов їх, – прокрякала я. – Марки, маю на увазі. Я поклала їх до годинника, можу забожитись.

Я відразу ж збагнула, що зайшла надто далеко. Якщо я кажу правду, у Пембертона більше нема спонук залишати мене живою. Я одна-єдина знала, що він убивця.

– Якщо тільки… – квапливо докинула я.

– Якщо тільки? Якщо тільки що?

Він накинувся на мої слова, як шакал на збиту з ніг антилопу.

– Мої ноги… – заскиглила я. – Болить. Я не можу думати. Не можу… Будь ласка, хоча б ослабте пасок – зовсім трошки.

– Гаразд, – на диво легко погодився він. – Але руки я залишу зв’язаними. Так ти нікуди не втечеш.

Я хитнула головою, виражаючи свою згоду.

Пембертон став навколішки й розщібнув застібку. Коли пасок упав з моїх щиколоток, я зібралася на силі й затопила йому в зуби.

Він поточився й ударився головою об бетон. Я почула, як щось скляне впало на підлогу й закотилося до кутка. Пембертон грузько осів попід стіною, а я чкурнула до сходів.

Одна сходинка… дві… Мої незграбні ноги буцнули ліхтарика, і той покотився на дно ями, де й спинився, освітлюючи підошву одного із черевиків Пембертона.