Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 153

Я сіла, випроставши спину, і притулилась до стіни, коліньми підперши підборіддя. Це вже занадто – сподіватися, що пацюки перегризуть мої пута, як у чарівних казках. Вони радше пообгризають суглоби до кісток, і я не зможу опиратись.

Облиш, Флейв, подумала я. Не дозволяй уяві розбурхуватись.

Кілька разів, працюючи в хімічній лабораторії чи вночі лежачи в ліжку, я зненацька вирізняла серед думок одну жахливу: «Ти зовсім сама із Флавією де Люс». Часом ця думка мене лякала, часом ні. Наразі лякала.

Шурхотіння було реальністю: щось сновигало в папірцях у кутку ями. Коли я дриґала ногами чи головою, звуки вщухали на мить і потім знову починались.

Як довго я спала? Години чи хвилини? На вулиці ще світло чи вже споночіло?

Я згадала, що бібліотека зачинена до ранку четверга, а сьогодні тільки понеділок. По-моєму, я влипла тут надовго.

Звісно, хто-небудь повідомить про те, що я зникла, і напевно це буде Доґґер. Чи можна сподіватися, що він схопить Пембертона, коли той прокрадеться до Букшоу? Однак, якщо навіть так, чи скаже Пембертон, куди він мене засадив?

Руки й ноги затерпли, і в мене постав у пам’яті старий Ерні Форбс, онукам якого доводилось возити його по Хай-стрит на маленькому візку. Ерні втратив руку й обидві ступні через гангрену під час війни, і Фелі якось розповіла мені, що він був змушений…

Годі, Флейв! Досить розводити кислиці!

Подумай про щось інше. Про що завгодно.

Подумай, наприклад, про помсту.

25

Випадком – особливо коли я сиджу під замком – у моїх думок є схильність, як у людини з розповіді Стівена Лікока, розскакуватися врозтіч.

Мені майже соромно через ті речі, про які я подумала передусім. Головне, це отрути, потому деяке буденне домашнє причандалля – і, зрештою, Френк Пембертон.

Мої думки звернули до нашої першої зустрічі в «Тринадцятьох селезнях». Дарма що я бачила таксі, яке під’їхало до дверей, і чула, як Туллі Стокер крикнув Мері, що містер Пембертон прибув рано, я насправді не звернула уваги на нього самого. Я приглянулась до нього лише в неділю в Химері.

Дарма що в появі Пембертона в Букшоу було щось дивне, я не мала часу обміркувати це.

По-перше, він приїхав у Бішоп-Лейсі лише за кілька годин після того, як Горацій Бонепенні спустив дух у моїй присутності. Або ж ні?

Коли я підвела очі й побачила, що Пембертон стоїть на березі озера, я була заскочена зненацька. Але чому? Букшоу – мій дім, я народилась тут і прожила все життя. Що такого дивовижного в людині, яка стоїть на березі штучного озера?

Я відчула, що відповідь крутиться на язиці, однак не могла вхопити її. Не зосереджуйся на цьому, сказала я собі, поміркуй про щось інше або хоча б удай, що міркуєш.

Того дня падав дощ, чи він якраз тоді починався. Я підвела погляд від того клаптика, де сиділа на східцях маленького зруйнованого храму, і вгледіла його на протилежному, південному боці озера, південно-східному, якщо казати точно. Чому ж він як із землі виріс у цьому напрямку?

Я вже знала відповідь на це питання.

Бішоп-Лейсі розташовувався на північному сході від Букшоу. Від малфордської брами до нашої під’їзної каштанової алеї дорога з невеликими заворотами більш-менш прямо йшла до селища. Проте Пембертон вигулькнув із південного сходу, із боку Доддінґслі, розміщеного за чотири милі звідси, якщо йти полями. Чому ж, в ім’я Збуйвік-Смердючки, подумала я, він вирішив добутися цим шляхом? Варіантів було обмаль, і я хутко підсумувала їх в уявному записнику.