Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 14
Алан Бредлі
Я підійшла до вікна й визирнула на город. Трохи далі від садової буди, вікна якої затуманилися від уранішньої роси, лежала перекинута тачка Доґґера, яку він забув у вирі вчорашніх подій.
Збираючись поставити тачку на місце, щоб якось віддячити Доґґеру за те, в чому я навіть не була впевнена, що треба віддячити, я вскочила в одяг і тихцем спустилася задніми сходами на кухню.
Коли я проходила повз вікно, мені впало в око, що на таці з тортом місіс Мюллет бракувало одного шматка. Нечувана річ, здивувалася я, це, безсумнівно, не міг бути хтось з-поміж нас, де Люсів.
Якщо ми й могли дійти згоди з приводу чогось – стосовно питання, котре згуртовувало нас як справжню родину, – то це була відраза до кремових тортів місіс Мюллет, одна на всіх. Коли вона підсовувала нам замість нашого улюбленого ревеню чи аґрусу осоружний заварний крем, ми за своїм звичаєм відмовлялися й вдавали, що гуртом слабуємо, аби відправити її додому, спорядивши тортом і турботливою настановою почастувати ним її доброго чоловіка Альфа.
Надворі, побачила я, сріблясті проблиски світанку перетворили город на чарівну галявину, де тіні здавалися ще глибшими порівняно з тонкою смужечкою дня за стіною. Скрізь казково мерехтіла роса, і я б зовсім не здивувалась, якби з-за трояндового куща повагом вийшов єдиноріг і спробував покласти голову мені на коліна.
Чимчикуючи до тачки, я несподівано перечепилася й впала.
– Чорт забирай! – сказала я. Дарма що стояла навкарачки, я все-таки озирнулась і пересвідчилася, що мене ніхто не чує. Чорна волога земля вимастила мене.
– Чорт забирай! – повторила я тихіше.
Обернувшись подивитися на причину мого падіння, я одразу вгледіла якусь білу прояву, що вистромилася з-за огірків. Хвильку щось усередині мене відчайдушно прагнуло повірити, що там лежать маленькі граблі – маленьке чепурне сільськогосподарське знаряддя з білими вигнутими зубцями.
Але потім здоровий глузд узяв гору, і мені сяйнуло, що це долоня. І вона належала руці, схованій на грядці з огірками.
Там само жахливий зеленуватий відсвіт темного бадилля падав на обличчя. Обличчя, яке через те виглядало достоту як у зеленого чоловічка з лісових казок.
Немовби мене приневолювала якась сила, устократ могутніша від моєї власної волі, я опустилася накарачки поряд із цією примарою, віддаючи їй шану й водночас розглядаючи зблизька.
І раптом, коли я зазирала до тамтого лиця, його повіки здвигнулися.
Я заціпеніла від жаху.
Тіло на грядці з огірками тремтливо ковтнуло повітря… і потому під булькіт із носа спроквола видихнуло однісіньке слово, по-моєму, навіть трохи сумовито, просто-таки мені в обличчя.
–
Мої ніздрі мимоволі смикнулися, уловивши своєрідний запах – запах, назва якого крутилася в мене на язиці.
Блакитні очі, такої барви, як птахи на начинні, оздобленому вербовим візерунком, уп’ялися в мої, немовби зорячи з далекої туманної минувшини, немовби щось угадуючи.
І погасли.
Хотіла б я сказати, що це мене вразило в саме серце, але ні. Також не можу сказати, що внутрішнє чуття змусило мене дременути звідси, адже це неправда. Натомість мені несила було стриматись, щоб не підмітити кожну деталь – пальці, що тіпнулися, ледь помітна металева бронзовість шкіри, котра, ніби навіяна подихом смерті, з’явилася просто на моїх очах.