Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 11

Алан Бредлі

– Отрута! – заволала я на все горло, підстрибуючи й лопочучи руками, як курка крильми, щоб переконати його, що нам нічого остерігатись. – Смертельна отрута! – І ми разом засміялися.

Раптом він кліпнув.

– Це ж треба! – сказав він, обвівши поглядом город, немов принцеса, яка міцно спала й тільки-но прокинулась. – Здається, попереду чудовий день!

Обідати тато не з’явився. Щоб прогнати хвилювання, я притиснула вухо до дверей його кабінету й кілька хвилин наслухала, як шелестять сторінки клясера й час від часу розтинається кашель.

Нерви, вирішила я.

Ми сиділи за столом утрьох. Дафна заглибилась у томик Горація Волпола й думати забула про вогкуватий сендвіч із огірком, що самотньо лежав на тарілці. Офелія, без угаву зітхаючи й то закидаючи ногу на ногу, то випростуючись, то знов закидаючи, відчужено глипала бозна-куди, і мені залишалося лише припускати, що вона подумки воркотить із Недом Кроппером, майстром на всі руки з «Тринадцяти селезнів». Вона надто занурилася у свої бундючні мрії й навіть бровою не повела, коли я нахилилась до неї, щоби ближче роздивитися її губи; натомість вона відсторонено потягнулася по грудку цукру, поклала її до рота й почала посмоктувати.

– Так-так, – відзначила я, звертаючись сама до себе, – уранці вискочать прищики.

Вона спробувала дати мені стусана, але мої ноги виявилися прудкішими, ніж її руки.

Наодинці в лабораторії я записала:

«П’ятниця, 2 червня 1950 року, 13:07. Якихось зовнішніх проявів поки що немає. “Терплячість – неодмінна риса генія” (Дізраелі)».

Мене не брав сон. Зазвичай, коли надходять сутінки, мої повіки наливаються оловом, проте не сьогодні. Я лежала горілиць, заклавши руки за голову, і пропускала перед очима всі події дня, що минув.

Спочатку тато. Що ж, ні, це було трохи інакше. Спочатку був мертвий птах на порозі, а потім уже тато. Я прочитала на його обличчі страх, але й досі якась частина мене навідріз відмовлялася йняти цьому віри.

Для усіх нас, і для мене зокрема, тато втілював безстрашність. Він побував у бувальцях під час війни й бачив жахливі речі, про які ніколи не слід говорити. Він як-не-як пережив роки після зникнення Гаррієт і її ймовірної смерті. І він завжди був стійким, незламним, завзятим і непохитним. Британець аж до самих кісток. Загартований характер – понад усе. Тепер ось…

Потім Доґґер – Артур Веллеслі Доґґер – таке його «родове ім’я», як він це називав у свою кращу добу. Доґґер прибув до нас як татків служник, однак із часом, коли «усі негаразди цього чину» (так він сам казав, я не вигадую) лягли тягарем на його плечі, він вирішив, що «більш згідним» із його натурою буде стати дворецьким, пізніше водієм, далі головним майстром на всі руки в Букшоу й потім знову на якийсь час водієм. Протягом останніх місяців він повільно опускався зірваним осіннім листком, доки не осів на своїй теперішній посаді садівника, і тато віддав наш «гілман-універсал» церкві Святого Танкреда для доброчинної лотереї.

Бідолашний Доґґер! Так я собі гадала, хоча Дафна казала мені, що не личить відгукуватися про людей жалісливими слівцями. «Такий ярлик не лише принижує особу, а й відбирає в неї право на гідне майбутнє», – підсумовувала вона.