Читать «Талiсман» онлайн - страница 15

— Я не… — пробурмотів він.

— Що?

— Я не корчу. Це була лише судома, не більше. Вибач мені.

— Усе гаразд, — відповіла вона. — Я гадала, що це якось пов’язано з Річардом Слоутом.

— Ні.

Його батько розмовляв зі мною крізь дірку в піску там, на пляжі, ось і все. Він звертався до мене в моїй голові, наче у фільмі, де ти чуєш голос за кадром. Він казав мені, що ти майже вмерла.

— Ти сумуєш за ним, Джеку?

— За ким? Річардом?

— Ні! За Спіро Агню. Звісно, що за Річардом.

— Іноді.

Річард Слоут тепер ходив до школи в Іллінойсі. В одну з тих приватних шкіл, у яких завжди має бути дзвіниця і завжди ні в кого немає прищів.

— Ти ще зустрінешся з ним. — Вона скуйовдила його волосся.

— Мамо, з тобою все гаразд? — слова просто випурхнули з нього.

Джек відчув, як пальці вп’ялися в стегна.

— Так, — відповіла Лілі, запалюючи нову цигарку (вона збавила швидкість до 20 миль за годину, щоб зробити це; повз них пролетів старенький пікап, його клаксон ревів). — Ніколи не почувалася краще.

— Наскільки ти схудла?

— Джекі, ти ніколи не можеш бути надто худим чи надто багатим. — Вона на мить замовкла, а тоді всміхнулася до нього.

Це була втомлена, болісна усмішка, яка виявила всю правду стосовно того, що він хотів знати.

— Мамо…

— Годі-бо, — сказала вона. — Усе гаразд. Даю тобі слово. Глянь, може, натрапиш на якийсь бібоп по радіо.

— Але ж…

— Знайди якийсь бібоп, Джекі, і помовч.

Він знайшов якийсь джаз на радіостанції Бостона — альт-саксофон виводив «Усе, що ми є». Але крізь музику рівномірним безглуздим контрапунктом звучав океан. Пізніше Джек помітив величезний скелет «американських гірок», що самотньо стовбичив навпроти неба. А ще він бачив розправлені в різні боки крила готелю «Альгамбра». Якщо це їхній дім, то вони вже вдома.

Розділ третій

Спіді Паркер

1

Наступного дня сонце повернулося — важке і яскраве, пломенистою барвою воно розсипалося по пласкому берегу та червоному зачерепиченому пологому даху, тонку смугу якого Джек бачив із вікна спальні. Здавалося, що в далині моря довгі повільні хвилі костеніли, обертаючись на сліпучий спис, спрямований прямісінько у вічі. Джекові здавалося, що навіть сонячне світло тут відрізняється від каліфорнійського — пронизливе й холодне, не таке життєдайне. У глибині темного океану хвилі помирали, щоб постати знову, й сліпуче золото охоплювало їх. Джек відвернувся від вікна. Він уже прийняв душ і одягнувся, а внутрішній годинник підказував, що час рухатися до зупинки шкільного автобуса. П’ятнадцять по сьомій. Але, звісно ж, він не поїде сьогодні до школи — нічого не лишилося від нормального життя — вони з матір’ю просто перепливуть через наступні дванадцять годин, ніби привиди. Ні вимог, ні обов’язків, ні домашніх завдань… і жодних обмежень, окрім тих, які накладає потреба поїсти.