Читать «Талiсман» онлайн - страница 11

Ця істота з піску сміялась з нього.

Джек вийшов із ліфта, щойно двері відчинилися. Побіг повз шахти інших ліфтів, повернув праворуч до номера, в коридор, оздоблений канделябрами й картинами та обшитий дерев’яними панелями. Тут біг не був таким непристойним. Вони мешкали в 407-му та 408-му номерах, що складалися з двох спалень, маленької кухні та вітальні, з якої розгортався краєвид на довгий гладенький пляж та обшир океану. Його мати десь знайшла квіти, поставила їх у вази, а кругом них прилаштувала фотографії в маленьких рамках. Джекові п’ять років, Джекові — одинадцять, Джек — немовля на руках у батька. Його батько, Філіп Сойєр, за кермом старого «десото», в якому він та Морґан Слоут їздили до Каліфорнії, коли були настільки бідними, що часто спали в машині.

Джек відчинив двері 408-го номера і голосно покликав:

— Мамо? Мамо?

Його зустріли квіти. Фотографії всміхнулися. Ніхто не відгукнувся.

— Мамо!

Двері з хряскотом зачинилися в нього за спиною. Джек відчув, як зводить шлунок. Вітальнею він побіг праворуч до спальні.

— Мамо!

Ще одна ваза з високими красивими квітами. Порожнє, рівно застелене ліжко виглядало настільки бездоганним, що, здавалося, кинутий на нього четвертак відскочив би від ковдри. На столику біля ліжка вишикувалися в ряд коричневі пляшечки з вітамінами та різноманітними пігулками. Джек позадкував. Через вікно одна за одною накочувалися чорні хвилі.

Двоє чоловіків вилізли з непримітної машини, вони й самі були непримітними. Вони волочили матір…

— Мамо! — закричав він.

— Я чую тебе, Джеку, — голос матері лунав з ванної кімнати. — Що там таке трапилося?

— Ох, — відповів він і відчув, як розслабилися м’язи. — Ох, пробач. Я просто не знав, де ти є.

— Я приймаю ванну, — сказала вона. — Готуюся до вечері. Цього ж поки що ніхто не заборонив?

Джек зрозумів, що йому більше не треба в туалет. Він бухнувся в м’яке крісло та полегшено заплющив очі. З нею все гаразд…

— Поки що все гаразд, — прошепотів потаємний голос, і в хлопчиковій голові знову майнула піщана вирва.

5

Проїхавши сім-вісім миль узбережжям, біля Гемптона вони натрапили на ресторан «Шато лобстерів». У Джека залишились доволі уривчасті враження від сьогоднішнього дня: він потроху забував жахіття на пляжі; дозволив їм розтанути в пам’яті. Офіціант у червоному піджаку з вишитим на спині жовтим лобстером провів їх до столика біля широкого вікна з патьоками дощу.

— Мадам бажає замовити напій? — У офіціанта було холодне й кам’яне обличчя мешканця Нової Англії.

Джек підозрював, що за водянистими очима чоловіка приховується зневага до приталеного піджака від Ральфа Лорена та вечірньої сукні його матері від Голстона, в які вони були зодягнені. У хлопця занило серце, що означало звичайну тугу за домівкою. Мамо, якщо ти справді не хвора, то що ми, в біса, тут робимо? Це ж згубне місце! Тут волосся дибки стає. О Боже!