Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 97
Марина Соколян
— То як? — врешті цікавиться Ярка. — Які новини?
Ромко одразу серйознішає, опускає погляд, ніяково вовтузиться на хиткому ослінчику.
— Та які… — тихо відказує він. — Хіба ти не в курсі?
— Звідки? — з позірною безтурботністю смикає плечима Ярка. — Телефон я лишила вдома, комп’ютер — теж; тобі написала від знайомих. Один-єдиний лист.
Колега присвистує з повагою.
— Значить, знала? Знала, що він шукатиме?
Ярка пхикає.
— Звісно.
Ромко дивиться на неї довго-довго, навіть не кліпаючи. Тоді підхоплюється з місця та починає кружляти між ґанком і садочком — манера, яку він, схоже, перейняв від неї самої. Хіба нігті не гризе, богу дякувати.
Врешті, він спиняється навпроти неї, притулившись до одвірка «лєтньої кухні».
— Та ти собі навіть не уявляєш! — виголошує він, і звучить то, направду, трохи істерично.
— Що саме? — не дочекавшись продовження, сухо питає Ярка.
Ромко хапає склянку і, кривлячись, ковтає кисляку.
— Та… він же цілу сітку розкинув. Примусив нас із Лілею продзвонити всі твої «джерела», відправив Настю за співачкою стежити…
— Ладою Ер?
— Ну. Але вона тепер в клініці, щось там із нервами, тому це нескладно. Тоді, мамі твоїй дзвонив, подружкам…
— А ти, звісно, всіх йому і злив?
— А що було робити? От… Із міліцією, звісно, домовився, ну і, навіть — уяви! — навіть у «Лелітці» знайшов когось, аби стукнули, раптом ти дзвонитимеш… Слухай, я не розумію! Чого він так переймається? Це вже просто ненормально — навіть для нашої дурної контори! Я…
— Ти… — підштовхує його Ярка.
— Я взяв відпустку, і вже не знаю, чи виходити з неї, чи ну його. Бо страшно. Справді. Ярка! — він благально зводить брови. — Що збіса у вас із ним сталося?
Ярка не відповідає якусь мить, стежачи, як, сполохані гостевими хороводами, торують новий маршрут червоні мурахи.
— Не виходь, — врешті тихо говорить вона.
Ромко, хоч як дивно, заспокоюється і знову всідається на ослінчик, закинувши ногу на ногу та похитуючи миском — запозичений у шефа уже маньєризм.
— Кримінал? — спокійно цікавиться він.
Не дивлячись на нього, Ярка киває.
— Це… щодо Артурчика? — тихо питає гість.
Дівчина зітхає.
— Стосовно того — не знаю. Сама не бачила, а доказів у мене ніяких немає.
— Значить, є докази… стосовно чогось іще? — нахилившись до неї, азартно питається Ромко.
— Та так, дрібниці, — смикає плечима Ярка. — Інфа про те, як він дістав свій бізнес від колишньої дружини. Брудна історія.
Ромко підкидає брову.
— Дивно. Він зустрічався з нею того вечора. Може, якраз про те і мова була?
— Може і якраз.
Хлопець всміхається задоволено.
— Ага! Значить, ми все ж таки маємо, чим його притиснути!
— Ми?! — вибухає Ярка, замало не сміючись. — Ти що?! Я для того тільки тебе покликала, аби ти мамі листа відвіз! Вся ця халепа ніяк тебе не обходить!
— Але ж тобі потрібен захист! — затято твердить Ромко. — Хіба не бачиш — це ж справжнісінька облога! Він так просто цього не полишить! І повір, мені не байдуже, що з тобою станеться!
Ярка піднімає зачудований погляд. Це ж треба! У своєму азарті білявий Ромко аж розчервонівся, і то плямами, від шиї і до блідих скронь зі зворушливою родимкою.