Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 87

Ярка кахикає — від хвилювання в неї починає дерти в горлі. Він одружений?! Але ні… виявляється, мова про Франкову колишню дружину. З якою вони розійшлися з причини — о! — вчиненого нею адюльтеру. Дізнавшись про цю прикру пригоду, Франк блискавично розірвав стосунки зі зрадницею. Проте тій вдалося відсудити опіку над дитиною. Господи! А дочку, виявляється, генеральний любив.

— Як гадаєш, чому я запросив тебе на роботу? — несподівано питається Франк.

Ярка розгублено блимає.

— Авжеж не через твою нахабність, — усміхається шеф. — Зараз такими — хоч греблю гати… А от випадкова твоя згадка про «мою дівчинку» — це інше. Така інтуїція, здалося мені, чогось та й варта.

Похвалив, ага, здригається Ярка. І до чого б це? Шеф тим часом веде далі: розлючений колишній чоловік та батько, він вирішує поквитатися. Із тим він робить так, аби бізнес «дитячої кухні» зійшов нанівець, і керівниці були змушені продати компанію. Франк придбав її через посередника, і то практично за безцінь.

— Я не люблю втрачати те, що мені належить, — підсумовує Франк.

Попри те, що заява ця звучить достатньо лиховісно, дівчина раптом відчуває до шефа мимовільний жаль. Втратити дитину — а дружина їм навіть бачитись не дозволила, невдовзі переїхавши до іншого міста — то аж ніяк не забавки. Не дивно, що він прагнув відплати; вона і сама, довший час по розриві з Михайлом, була неадекватна і жадала руйнувань.

За чаєм вони говорять про інше; але генеральний мовби попускається по своєму зізнанні, і навіть жартує, приязно розпитуючи про несподівані любовні наміри Ярчиного аналітика. Прохідка до готелю — майже романтична у теплому сяйві тієї відвертої розмови. Проводжаючи її до номера, генеральний зупиняється і легко торкається її щоки.

— Ця твоя зачіска, — тихо говорить він, — робить тебе схожою на якусь хижу пташку.

— Сову? Спати я люблю, — сміється Ярка, мліючи від того доторку.

— Та ні, — відказує шеф. — Для сови ти надто невротична. Ммм… Яструбок. Або постільга.

Ярка непевно всміхається. Як то трактувати — невже комплімент?

— Ну гаразд, — генеральний відсмикує руку, враз відкинувши мрійливість. — Ти знаєш, що робити. Думай.

Франк іде, лишивши її біля дверей. Краєм вуха Ярка чує шерех у коридорі коло ліфту, мовби хтось швиденько відступає в тінь. Ну гаразд, зітхає вона, будемо думати.

Наступного дня всіх учасників тендеру, журналістів та просто цікавих було запрошено на презентацію великого міжнародного концерну, який, власне, цей тендер і проводив, шукаючи за надійним українським партнером. Концерн «Дельта» займає цілий павільйон у «Експохолі» виславляючи рідну компанію, блимають плазмові екрани, майорять прапори, нестерпно привітно усміхаються зазивальниці. Всенький поверх заслано полотнищами корпоративних кольорів — білого і червоного, і Ярка мимоволі крутить головою, в єхидному чеканні десь тут-таки надибати і золотого орла.

Орла, проте, вона знаходить не в логотипі, але на трибуні. Худий, високочолий, вбраний у сліпучо-білу сорочку, регіональний директор Віктор Бауман, справді виглядає на причаєного птаха, який от-от шугоне за поживою. А втім, говорить цікаво, жартує, приязно усміхається, і за хвильку-другу забуваєш уже про той прискіпливий, хижий погляд.