Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 8

«Вилазь, бо медузою станеш!» — гукав до неї тато, як вона не хотіла — дарма, що вже губи були фіалкові — слухняно виходити з моря. Ярка журно усміхається… тато тоді розповів їй казку про морське серце, навік відвернувши її від тих тварюк. Медуза — то було, буцім, серце страхополоха, котрий побоявся іти рятувати брата-втопника; навіть і море драглистим тим серцем гидувало відтоді, викидаючи на берег.

А що тепер, — думає Ярка, — хіба я краща за тамтого брата? Казка, проте, так чи сяк, не надихала, адже згинули обидва — і хоробрий, і боязкий.

То пощо тоді метушитися? — зітхає вона. — Заради чого, тату?

* * *

Маєш рацію, сонце, часом буває так, що зникають всі дороговкази, полишаючи нас на самоті посеред горілого пустища. Майже ніхто не спроможний сам собі встановити орієнтири — нас того не вчили, нікому на тім не залежало. Значно важливіше — справджувати сподівання оточення; власну совість, власну, осібну гідність було зроблено неліквідним товаром на суспільних полицях. Десь там вона і скніє, межи майтків з начосом та розпарованих калош; і коли раптом у ній виникає потреба, ми неспроможні вже видобути її з небуття.

Гідне і нице, гарне й потворне, щире й оманне — всі ці поняття із часом вивітрюються, втрачають плоть. Добре — те, за що дістаєш нагороду; добре — те, кари за що можеш уникнути. Отак живеш, і вже не знаєш іншого.

А втім, стрічаються зрідка люди, що дивом вбереглися від того нівелювання цінності. Вони безпомильно ідуть бездоріжжям, нехай часом і збиваючи ноги на гострому рінні. Аякже, вони спроможні чинити так, що потім їм же й болітиме; решта з нас уникатиме болі, аж поки не лишиться нічого, крім неї.

Чи стрічалися тобі, серце, такі звитяжці? А так, авжеж, зустрічалися. От тільки ти завжди їх втрачала — так чи інакше. А як не стало нікого, ти почала їх вигадувати.

* * *

Улюбленою грою маленької Ярки була, звісно, «вигаданка». Це був її власний винахід, і власна її таємниця. Те, що цією таємницею козиритися не варто, вона зрозуміла щойно тоді, як мама застала її за розмовою з незримою публікою (що то було, до речі? Одкровення Сонячного Зайчика? Бесіда з Принцем Духової Шафи?), і, настрахана, завела до похмурого місця, де Ярці били молоточком по нозі і пхали в око ліхтарик.

Отож, найкраще гра ладналася на самотині; зрідка лише мала ділилася з друзями, чи то радше — товаришами у бешкеті — відбірними своїми вигадками. Якось Ярка була повідала, що насправді вона — ельфійський знайда, а відтак харчуватись мусить винятково молоком і медом; ті ж, хто годують її «Геркулесом», по всьому — прагнуть отруїти. Сусідка Леся, із дивною своєю жадобою правди і порядку, візьми тоді та й спитай у Ярчиного тата, чи й справді дочку йому феї підкинули… Ох і стидко ж було малій! Але татко, як дізнався, реготав, аж зробився червоний; а відтоді підкладав подеколи меду їй до вечері. Казав, «це тобі, Яшка, на крильця» і підморгував змовницьки, відвертаючись від полохливої мами.