Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 53

Вдихнувши пряно-солоний дух, Ярка мружиться, пригадуючи. Її тато колись, відпочиваючи на турбазі, теж сушив виловлену власноруч рибу. Виходило в нього не дуже вправно — риба робилася суха, як цурка, проте запах цей відтоді викликав у Ярки ностальгійну втіху.

— А мій тато рибу не потрошив, — невідь-чого зізнається вона. — Казав, увесь жир із черева витече.

Юхим гмукає зневажливо.

— Там же літом в потрохах — повно навозу! Як жара — всьо погниє!

— Ага… — зітхає Ярка. — А схоже, тут у вас серйозне хазяйство!

Старий відкладає чергову рибину з несподіваним ляском.

— Було. Було хазяйство. А щас… Кому воно нада?! Одні старики остались…

О, розуміє раптом Ярка, ось воно… Лише не питатись напрямки!

— А що ж молоді? В місті за рибку гарно платять, за одного такого лящика гривень тридцять дають. Чого ж не торгувати?

Тяжко зітхнувши, Юхим опускає руки.

— Торгували… Син в город возив — у нього машина… І все б нічо, пока…

— Друзі підвели? — підказує Ярка.

— Та шо — підвели?! То «підставили» — називається! Шоб свою сраку прикрити! Друг іще, к чортам… І брат його, бісове плем’я…

Юхим замовкає, люто суплячись. Тоді знов береться патрати рибу.

Ярка присідає поряд, зітхає співчутливо.

— Он у вас ікона в сарайчику. Може, коли вірити… Може, яке диво і станеться.

Старий міряє її важким, похмурим поглядом, а все ж сиві брови от-от уже ладні звестися дашком, мовби у благанні. Ярці зненацька стає до сліз його шкода, цього впертого, дратливого і нещасного діда. Вона шморгає, опустивши очі, аби часом того посмику душевного не видати. І чого це я, дивується дівчина… наче ж не по те нині вийшла, та й давно уже так не переймалася…

То все — рибний дух, вирішує вона, від нього і сльози.

Попросивши припасти для неї пару лящиків, дівчина прощається і вертає додому. З Ганичкою вона, очевидячки, розминулася, але може то і на краще. Якби Ярка й надалі мучила стару жінку розпитами, то, може б і сполохала передчасно. А так… ясно, що зниклий мав злочинні якісь оборудки, тож Юхимові й Ганичці навряд чи придалось би зникнення злодія — радше вже навпаки. Про хитрі ті справи може знати брат Приймака — Саня, казав нібито Нестор — але як той дійсно помагав братові, то навряд чи схоче говорити.

От же холера, лається Ярка, хлюпаючи узбережжям босоніж та шмагаючи очерет сандалями, — думала буде просто? Отак сходу розплутати те, що за рік вже й бадиллям поросло? А ще і дивна якась забаганка виникла, не питаючись — помогти, коли змога, цим нещасним старим — ну бо просто сил нема на те горе дивитись. Помогти… звісно, зітхає до себе глузливо, — мені би хто пособив! Може, привиди на пустищі — хоч вони зарадять?

Перш ніж вкластися спати тієї ночі, Ярка довго стоїть коло вікна, що дивиться на узбережні горби. І замало не зойкає, коли бачить зненацька, як і обіцяно — далекий примарний вогник.

* * *

Навряд чи ти помітила, але тобі давно уже легше змусити іншого зробити щось для тебе, аніж просто попросити про допомогу. Чому так, не знаєш?