Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 39

Ярка вискочила, мов попечена, а потім чомусь довго проводжала поглядом Франкову розкішну автівку. Її трохи трусило, наче від звіданого переляку.

А чи й, може, від солодкого передчуття.

* * *

Вона прочувається від таких нестямних зойків, що якусь мить нажахано метикує, чи не потрапила, бува, знову до заповітних гуртожицьких стін. Там подеколи бувало так точно весело, та і вислови частенько лунали цілком суголосні.

— Пад-делюка! Свола-ачь! Ану одпусти!

Насилу прочунявши, Ярка озирається. Щойно на світ поблагословилося, то чого отак зрання казитися? Сварка, проте, не вщухає — навпаки, здається, набуває розгону та батального розмаху. Такі вже розходяться репети вулицею, мовби катують кого; а ще й до того ж, голос жіночий — хрипкий і розкотистий, та однаково молодичий. Що ж воно за халепа?

Ярці нічого не видно з вікна мансарди — схоже, драматична зачіпка відбувається по той бік будинку. Дівчина тре заспані очі, а тоді рішуче біжить сходами, аби врешті визирнути надвір. А так і є: за сцену правує сусідське подвір’я — те саме, де недавно полоскалися на свіжому вітрі широченні майтки вкупі з червоною сукнею. От тільки сукня нині охоплює пишний хазяйчин стан, а сама хазяйка жваво ганяє подвір’ям, ухиляючись від розчепірених рук лютого здорованя, скорше за все, власного чоловіка. Щойно благовірний торкається втікачки, та зачинає голосити, та ще й так, мовби той розпанахав її пазурами. А я знаю здорованя, — згадує раптом Ярка, — це ж, либонь, він швиргонув Нестора попри двері, примовляючи, що не дозволить нікому підходити до своєї дами… Точно, він! Та от і дама знайшлася!

Вона в кавалера і справді вдатна: молода, поставна, от тільки голос — дай боже крукові… Чорні коси геть чисто розкуйовдились, обличчя розпашілося — краса, та й годі. От лишень з якого дива молодиця така чепурна просто зрання?

Аж ось врешті чоловік втікачку здоганяє, хапає її за вилоги, однак та сахається, і сукня не витримує наруги, подовжуючи декольте до самого подолу. Чоловік лається, жінка кричить, наче різана, той, схоже, губиться, і жінці вдається вискочити на вулицю, притримуючи новоутворені поли.

— Люди! — закликає вона до широкої громади. — Люди, дивіться, шо він сдєлав!

Люди і справді визирають подекуди, наполохано прислухаючись.

— Лю-юди! — розпачливо голосить красуня. — Він же звєрь! Він мене уб’є!

«Звєрєві», схоже, вистава вже починає набридати.

— Маша! — дратівливо кидає він. — Маша, успокойся!

Мата зиркає злостиво.

— Люди! — не вщухає вона. — Він мене бляддю назвав!

Здоровань відповідає несподівано спокійно.

— Ну бо блядь і є. Після сучого Приймака так і пішла по селу.

І тоді, сплюнувши, вертається до хати. Галаслива Маша лишається сама і, роззирнувшись, мовби по оплески, трохи вичікує, а тоді теж вертається додому.

Вулиця аж бринить тишею по завершенні вистави; чутно тільки шурхання засувок на хвіртках, як глядачі розбрідаються по хатах, та, звіддалік, обурений нявкіт кота, через якого перечіпляється, лаючись, невиспаний господар.

Ярка лише ошелешено хитає головою — але ж і страсті натще! — і вертається до ліжка. На власний подив, засинає вона миттю, дарма, що так брутально розбуркана. Таке, мовби й не було тієї зачіпки, а радше — мовби наснилося; воно ж зрання і не таке дурне, бува, приверзеться.