Читать «Зобразіть мені рай» онлайн - страница 48

Він ковзнув поглядом по півколах рядів. Іноді вони нагадували йому стільник, іноді — скелю із безліччю гнізд, давній пташиний базар, де пір'я, уламки шкаралупи і багно давно перемішалися, злиплися, зрослися у щось монолітне і вічне. Кулі-світильники на порожнистих трубках цілком відповідали загальній атмосфері. Декотрі ще жили, але чимало їх було розбито або ж вони просто видихалися — розтрощені яйця, давно полишені пташенятами.

З «верхоряддя» хтось впустив сандалію, на нижніх рядах її зловили й закинули назад.

— В ім'я Всемогутньої, Чорнозіничої, Тієї, що Проймає та Очищає, почнімо, — тихо сказав Шахх, ні до кого конкретно не звертаючись.

Але його почули.

І замовкли.

— Тож, на чому ми зупинилися минулого разу?

— На місті Тисячі Колон! — вигукнув з першого ряду чубатий усміхнений хлопчина. Цей завжди все пам'ятав, оповіді Шахха слухав жадібно, примруживши очі і привідкривши рота. Ловив кожне слово. Із азартом помічав будь-яку його помилку.

— Правильно, — погодився Шахх. — Тош-Спритник із Красунею, дивом уникнувши загибелі, дісталися нарешті до загубленого міста Тисячі Колон. Сходами, на які сотні років не ступала нога людини, вони зійшли глибоко під землю. І знайшли там Оракула-з-Глибин.

Авдиторією пронеслося ледь чутне зітхання. Оракул був однією з ключових таємниць всієї історії. Багато хто приходив сюди для того, щоб дізнатися, про що ж він сказав Тошу. Ну і, звісно, — почути, чим усе закінчилося.

— Оракул чекав на них у напівтемній залі з низькою стелею. Зі стелі звисало клоччя чи то павутини, чи повзучих рослин; світло потрапляло сюди через отвори в стінах…

— Це як? Адже місто глибоко під землею! — встряв чубатий.

Шахх знизав плечима:

— Давні володіли знанням, яке нині втрачено. Їхні світильники жили сотні років, харчуючись темрявою та вологими випарами. А можливо, і підземними хробаками, хтозна… Так чи інакше, чимало світильників іще випромінювали світло, коли Тош-Спритник і Красуня ввійшли до Покою Оракула.

— І їх отак просто взяли і впустили?! — хмикнула дівчинка з третього ряду, лупоока, із землистою шкірою. Шахху розповідали про неї: погана спадковість, на додачу — нещастя, що сталося з містом, у якому вона жила раніше. Звідси й паскудний характер: бажання будь-якою ціною довести власну значимість.

Шахх був не проти: хай доводить. Але не за його рахунок.

— Якби ви частіше відвідували заняття, то знали б, про що я говорив минулого разу. Звичайно ж, «просто» нічого в цьому житті не буває. Тошеві-Спритнику довелося зійтися у двобої зі сталевими бовванами, а потім — вирішити загадку Трьох Однооких Близнюків. Отже, нагадую, загадка була така…

Шахх повторив те, чим завершив минуле заняття: формулу загадки, — а потім запитав, хто із присутніх знайшов відповідь. Вгору здійнялося кілька рук. Із легкою посмішкою на вустах він оглянув авдиторію, наче розмірковував, кого б викликати.

В цьому і полягала суть занять. Змусити їх хоч якось ворушити мозком. Хоча б щось дізнатися про світ… Про той світ, який існував колись давно і якого більше не буде ніколи. Кажуть, раніше на заняттях юнаки та юнки чомусь-таки вчилися. Тепер вони приходили розважатися — і тільки якщо оповіді Шахха були захопливими, можна було розраховувати на увагу авдиторії.