Читать «День гніву» онлайн - страница 28

— Куди, батьку?..

Старшина ще не вміла його збагнути.

— В Кам’яний Затон. До кума в гості.

Стиснув коня. Кінь захропів, шарпнув і взяв із ноги, аж кім’я мокрого суглинку вилетіло з-під копит. Було щось від схвильованого, гнівного птаха в тій постаті, що зникала в степу.

7

— Рекгедіц, не знаєте, що таке рекгедіц, магістре? Та що ви знаєте? На таку гостру фортуну, як ваша, замало, ваша бакалаврська мосте: котрий ленінгер, найкраще підбити домівника й домівницю та фортивими або січеними барлями дралювати, і tem розуміє як слід, що таке рекгедіц, і готовий до робора або гензування. Заплатіть мені штетінгера або жидівську бороду, то розповім вам ще щось. Гай, гай, магістре, хто не промітний в нашому реместві, той мусить альхувати, інакше в’язатиме корови, неодмінно в’язатиме корови.

Мор, Марс і в’язення в Регеншпурзі не зжерли його, Транквіліона Римшу, львівського гунцвота, що тільки тепер, коли Марсові дії кінчились, а шальвір притиснули бюргермайстери, повернувся в Глинянщину на Личакові й шукав, де прихилити голову. Гедеон Юрій Рославець ішов з-під Кракова, прямуючи на схід, та теж надіючись на лагідніший зефір у богоспасному королівському граді Львові. А може, мав інші справи.

Римша, прищуливши каправе очко, навіть не гасив посміху. Він кпився б з сухорлявої незугарної постаті філософа, з його запиленого полатаного одягу, з його неуложеного волосу, що копицею, тучно й чорно куйовдився над високим чолом. Обличчя магістрове було гостре й дивовижне, може, й не мав часу Господь вирівняти його при творенні, але у своїй незугарності притягало. Був несмілий і тихий.

— Шкода, веліце мені жаль, — кпився далі шальвіра, — що ви, магістре, так по-дурному проґавили цю війноньку. Якщо ви були наприкінці в Празі, то з Кенігсмарком можна було б добре заробити, а з Торстенсоном то й ще зараз вирубаєш золота щонеміра, тільки збідніли тепер шваби, й чеські брати збідніли, тепер там і про дурну гуску важко. Сюди б, у це королівство, війну, сюди б війноньку, то бисьмо ся погріли, магістре, то був би рекгедіц…

— А що ви, Транквіліоне, робили у час великої війни на Швабах?..

— Що робив я? Все робив, магістроньку. Й теріяк продавав, і поганяв в обозі, й комедію грав, і писав позви міщанам на грабіжників, у тому й на самого себе, хоч чеснотливі не знали про те, й підковував коні кірасієрам, і навіть був бабським фельдфебелем…

— А це що таке?

Римша зажмурився, як кіт.

— Це я мав під собою всіх дівок компанії, щоб не розбещувались і не розбігались, а коли треба — мельдувались і до кватерни.

Магістр похитав сумовито головою.

Вони лежали на сходах церкви Марії Сніжної. Злототінний день стелили бузками львівські взгір’я, промінно мостили дорогу до замку, а небо, як адамашок, тихе й синє, справді весняний лагідний зефір, але в заулках руських, вірменських, жидівських зриває пил і мете на глітні майдани, до Краківської брами, до синагоги Золотої Рожі, що в сонячному вижарі, серед моря жидівських герготливих гир.