Читать «День гніву» онлайн - страница 26
Юрій Косач
— Який пан — таке військо.
— Запорожці — битний люд. Добрий воїн — козак.
— Піхота добра, так.
— Артилерії нема. Шанців не вміють копати.
— Рознесуть завтра, одна гусарія їх рознесе на шаблях.
— Kots Liechnam, гайдуки всі кишені витрусять, нічого нам не залишать. Файстле, склянку!..
Гартгайм пив і співав, в такт вдаряючи рукояттю по столі, нашвидку збитому з дощок. І ритмайстри, довгий лисий Бурґгардт, гугнявий Коль і короткий Шерлін, називаний непристойним ім’ям, співали разом з ним:
— Святий Юрію, faquin, нехай Потоцький нам пришле кращого вина, коли хоче завтра вікторії…
— Нехай пришле жолд, ще з осени не ранціонували…
— Прокляте королівство, королівство ляронів, товстопузів, п’яниць і галахур…
— Якби Хмельницький потріпав їм задницю, не пошкодило б.
— Якби не був дурень, не був хлоп…
Хтось відхилив полотнище шатра, станув. Високий, борода.
— Хмельницький — не дурень і не хлоп, обрісте.
Обернулись. Вільгельмус фон Франкгайм. Ритмайстер рейтарів.
— Gott helfe, Вільгельмусе…
— Я знав Хмельницького.
Файстле позіхнула. «Wer da?» — крикнули за шатром. Порскали коні. Молодик соромливо заглянув у дране шатро.
— Сідай, Вільгельме, сідай!.. Склянку, Файстле…
Вільгельмус обняв обома руками рукоять важкого палаша в залізн[их] піхв[ах]. Шрами сіклись на його лиці, попеластому, прикрому.
— Знали його ми під Марієнвердером, у 36-му, хто з вас там був? Ні, це інший затяг. Це ритмайстри Штайн, Сарторіус, Кастель, Куновіц — тих давно немає. Хороший воїн — це не дурень, Kotz Lung. Цей у штурм іде, як таран. А друге — хто з вас в Еґері був. Папенгаймові кірасієри, нема серед вас? Так от, тоді бачили б ви Хмельницького. Ґраманців не потребує. Він у службі Конде недаремно був. Він знає. Він знає, чого хоче. Я вам не суджу добра з цього походу. Як Вільгельмус фон Франкгайм єсьм.
— Лярони, — загримів Гартгайм, — то вони нас таки вивели в це болото, на поталу хлопам…
Вільгельмус здвигнув раменами. Треба вміти собі порадити. Обрісти й ритмайстри змовкли. Може, він щось більше знав, цей Вільгельмус. Але він нічого більше не хотів сказати. Викинув на стіл кості. Покликав до гальбіту.
— Бідний ландскнехт має одну долю, — промовив лисий Бурґгардт, — лоба наставляти.
— В серце їм, в саму печінку, — крикнув Гартгайм, — було б за кого, старий. Ця пранцювата Корона не тільки не платить нам за рани, а ще й з тебе довжника, навіть на тому світі, хоче зробити. Файстле, де ти, йди сюди, Файстле.
Але Файстле вже не було тут. Вона стояла, спершись об віз, кругом хропіли затяжці, а вона дивилась: за виттям п’яного панського табору сходила зоря, тиха тремтлива зірка. Може, це була її зірка, чорної, босої Файстле, жолдацької наложниці, без роду й дому?..
