Читать «День гніву» онлайн - страница 20

Іктар Ґьос похитав головою.

— Не думаю, раднику Шебеші, козаки навчені досвідом, цупко тримають язик за зубами, а на гроші не лакомі, золотом нехтують; що ж до барона Вендельштайна, то й Виговський, і Мазаракі знають про його приязнь до Полонії. Де єзуїтом пахне, там їм нічого робити.

— А проте з кардиналом Мазаріні накладають, — сказав Шебеші, — це нам достеменно відомо.

— Мазаріні — як і Ришельє — пактує хоч би й з сатаною.

— Й ми пактуватимем, — крикнув, збагрянівши, Шебеші, — коли не Богом даний Хмельницький, а сатаною, то й тоді з ним пактуватимем, тільки б знести імперського ящура. Як йому кролевенята, так нам Габсбурги в’їлись у печінки.

Ґьос прижмурив веселе око.

— А панята говорять у корчмах, що Хмельницький цирограф сатані підписав, ще в Туреччині.

— Добре зробив, якщо сатана йому обіцяв берло. За роксоланське князівство варто дати душу. Роксоланія — перла Сходу, Іктаре Ґьосе, Україна ще здивує світ. А ми з нею, так нам поможе святий Істван…

І Франциск Шебеші, радник князя Юрія Ракочія, розморений вином і розмовою з твердолобим недовірливим Ґьосом, заклював носом, поникнув кучерявою головою своєю на важкий оксамит своєї гупелянди, дрімав, і марив, і снив.

Септентріони — Інфлянти, там ще зламати ягайлонську пиху пактом із Янушом, князем Радзивіллом, — він же лютеранин, невже ж пішов би за єзуїтів? А Московія ведмежа, кошлата, дика. Чи правда, що там є області людей, з уродження лисих? Донські козаки, калмуки — всі підуть за Хмельницьким. А гусарія князя Ракочія басує кіньми, жде ордонансу, щоб перейти Бескиди. Заклекотить, заклекотить грайморе… А імператор, у чорному, спираючись на герлигу з золотою галкою, важко ступає по пустельних кімнатах Бургу. Ні, Габсбурги — ніч, єзуїти, ваша міць вже зламана. Шароспатак, столиця Семигороду, вмаяна маєм прапорців. І мудрий наш князь — Юрій І. Його ще коронуватимуть у варшавському соборі. Тоді Франціскус Шебеші може спокійно вмерти. Згаснути, заснути.

5

— Це не є довершена краса тіла, ні, це й не як спів, ані як пахіть квітів або благовонностей, ані як мед чи манна, ні, це сяйво сяйв, що його очі не можуть бачити, голос голосів, пахіть пахіттів, солодкість над солодкістю… Це є видіння Бога, Patris Seraphici…

— Ні, мій юний друже, — сумовито сказав капітан о[рде-ну] о[тців] єзуїтів Генцель Мокрський, — це не є видіння Patris Seraphici, це є кушення тебе демоном, тим, що довкруги нас, що в нас самих…

Вони йшли тінистою вулицею, здовж садів Глинянщини, прямуючи до монастиря бернардинів. Львівські узгір’я розцвітали, акації стояли в пишному цвіту, був початок мая.

Поряд із отцем Генцелем Мокрським, строгим капітаном Товариства Ісусового, йшов чернець у шатах новіціату. Стрічні кланялись патрові Мокрському:

— Laudetur…

— In saeculo saeculorum…

Його знали у Львові, бо тут вже від кількох літ жив з наказу єзуїтського генералату, відкликаний з ярославської колегії. Але дехто обертався й за ченчиком. Надила його страшна краса, від неї відлітало земне, й це прощання зі світом вичитували люди на його обличчі блідого весняного кольору.