Читать «Гілея» онлайн - страница 208
Микола Якович Зарудний
— Ось тобі гроші.
— Я теж хочу додому поїхати, завтра ж неділя, чого ти не береш мене?
— Так треба, — оце й усе, що сказала йому.
Не хотіла Ганнуся, щоб Юрасик був свідком ще однієї драми, яка, може, вже й відбулася вдома. Добре, що тоді не було малого, коли ввійшов у хату той високий сивий чоловік у нових калошах, прикручених дротом...
Мама прасувала Ганнусину кофту, щось тихенько наспівувала, а вона сиділа, забившись в куточок на лежанці, й читала Сосюру. Сивий чоловік скинув кашкета й мовчки стояв біля мисника.
— Заходьте, — запросила мама, — мабуть, стомилися?
Чоловік мовчки переводив погляд з мами на Ганнусю,
і очі в нього були якісь сиві, невидющі.
— Пообідаєте чи з собою дати? — мама взяла з-під рушника окраєць хліба і подала сивому чоловікові, він не взяв. Тоді мама відступила до вікна, і обличчя її витягнулося. — Ви... звідки ви?.. Хто ви?.. Ні, ні...
— Не впізнала, — ледве чутно промовив сивий чоловік і, накульгуючи, підійшов до стіни, де висіли карточки. Дивився, дивився, а потім показав пальцем на фотографію батька. — Ось я... Це я, Марино... Андрій.
— Ні, ні! — крикнула мама, затуливши рота обома руками.
Він ішов до мами, а вона відступала, відступала, аж поки не вперлася спиною в стіну. Якби не стіна, то, мабуть, мама так і пішла б аж до лісу... У сивого, невидющого чоловіка були довгі руки з жовтими вузлуватими пальцями. Він розставив їх і йшов на маму. Ганнусі здалося, що він зараз почне душити матір, вона кинула книжку і вчепилася за комір його рудого пальта. Чоловік похитнувся, заточився і впав навзнак.
— Тікай, мамо! — несамовито закричала вона. — Тікай, бо він уб’є тебе...
А мати наче оглухла — й не ворухнулася.
Сивий чоловік сів, спираючись обома руками, щоб не впасти, витягнув довгу шию з кадиком і щось сказав. Але не можна було розібрати, що він говорив, бо слова застрявали в роті, наче він їх жував. Очі в нього посиніли, і Ганнуся побачила, як з них покотилися сльози,
— Я-.. Андрій, — сказав він уже Ганнусі, — а ви... не знаєте... що я Андрій...
І тоді впала на долівку мати, просто на його нові калоші обличчям. Чоловік повільно підняв руку й погладив мамине волосся, а потім узяв її косу і почав навіщось розплітати... Мабуть, від дотику його рук мати опритомніла і завила якимось страшним голосом:
— Андрію-у-у-у... Андрію-у-у-у...
І в цей час увійшов Джусуєв. Дивилася на нього мама і ніби не бачила. Берик поставив біля сивого чоловіка нові хромові чоботи й сказав Ганнусі:
— Ходімо напоїмо коня.
Ганнуся вийшла за Бериком, її лихоманило.
— Чого ти, Ганнусю? — запитав Берик.
— Мені страшно... Я боюсь...
— Чого ти боїшся?
— його... Він уб’є маму. Іди його прожени...
— Ти що говориш? — шарпнув її за руку Берик. — То ж твій батько...
— Який батько? — тільки тепер ніби почала щось пригадувати Ганнуся. — То... мій... батько?
— Твій.
— Ні, у мене не такий... У мене... добрий... молодий, а це... сивий і... страшний.
— Хіба може бути батько страшний, Ганнусю?
Вони з Бериком до самого вечора ходили по лісі, а коли повернулися, то застали Марину й Андрія вже схожими на людей. Гомон поголився, одягнув свого чорного костюма, що лежав у скрині, і білу сорочку. Марина теж причепурилася.