Читать «Гілея» онлайн - страница 207
Микола Якович Зарудний
— Та ви що? Як тільки Мірошник полетить, то й дружки за ним слідом... Я думаю, що на конференції нам треба зайняти принципову позицію, Степане Стратоновичу. Я ось тут накидав кілька сторіночок, — Лобан подав Каїтану конверт, — прочитайте, може, згодиться для вашого виступу...
— Я не буду виступати.
— Боїтеся? Я думав, що ви можете мислити перспективно... Все може бути, Степане Стратоновичу...
Каїтан зупинився і віддав конверт Лобану:
— Що, особнячок мені подаруєте? Не хочу!
— Ви заспокойтеся, Степане Стратоновичу. Подумайте. Конверт сховайте, пригодиться...
— Я весь час думаю, весь час. І вже надумав. Я виходжу з вашої гри, Лобан.
Лобан розсміявся і, ніби жартуючи, поклав конверт у бокову кишеню Каїтанового піджака:
— Нема ніякої гри, Степане Стратоновичу. Є чесна, відверта боротьба за принципову лінію з дрібнобуржуазними тенденціями деяких... керівників. Я цю лінію відстоюю завжди, і в обкомі мене підтримують.
— Хто?
— Не хвилюйтесь, є.
— Що ж ви хочете від мене?
— Щоб ви виступили на пленумі і... прочитали те, що там написано. Більше нічого. Факти всі перевірені, можете не сумніватися. Я просто хочу, щоб про них знали представники обкому... Домовились?
— Ні... Я вже вирішив... я хочу... бути чесним, — Каїтан важко дихав, тримаючись рукою за серце,
— Ви — чесна людина, Степане Стратоновичу, — поспішив запевнити Лобан.
— Я знаю, який я... Відведіть мене додому, мені погано...
Лобан допоміг дійти Каїтану до кімнати. Степан Стратонович скинув піджака, випив якогось порошка і ліг на ліжко:
— Подзвоніть, щоб приїхала Юля... І хай лікар приїде...
Лобан швидко вийшов. Каїтан повільно встав з ліжка, витягнув з шухляди кілька списаних аркушів, проглянувши, відібрав один, потягнувся до ручки, щоб підписати, але підкосилися ноги, і він важко осунувся на підлогу.
Лобан, побачивши нерухоме тіло Каїтана, закляк на порозі. Почувши чиїсь кроки, гукнув:
— Поможіть!
Увійшов Сторожук, кинувся до Каїтана:
— Дайте води!
Вони обережно поклали його на ліжко. Каїтан розплющив очі:
— Мені вже легше, така біда, Ільку Гнатовичу...
— Я викликав швидку допомогу, — сказав Лобан, потім витягнув з Каїтанового піджака конверт і сховав
— Візьміть там зверху мою заяву і віддайте Мірошнику, — тихо попросив Каїтан.
— Яку заяву? — не зрозумів Лобан.
— Щоб звільнили мене...
— Так їх же тут багато, — Лобан розглядав заяви.
— Дванадцять, — простогнав Каїтан. — З першого дня, як приїхав сюди на роботу, почав писати заяви, щоб звільнили... Отакий я, значить, керівник... Мене треба було давно вигнати звідси...
— Та що ви говорите, Степане Стратоновичу, ми ж з вами дещо й зробили, — заспокоював Каїтана Ілько.
— Не говори, Ільку... Я собі ціну знаю... Може, останніх півроку я щось і робив, а то все думав, як утекти... до Юлі...
— Гаразд, я передам, — сказав Лобан. — Не пошкодуєте?
— Хочу... чесно... жити, а не тремтіти... Колись і ти, Лобан, будеш каятися, та...
— Одужуйте, — помахав рукою Лобан і вийшов з кімнати.
* * *
Після уроків Ганнуся провела до інтернату Юрасика, наказала розв’язати задачі, а вже потім іти в кіно.