Читать «Гілея» онлайн - страница 196
Микола Якович Зарудний
Олена була чужою. Інколи він знаходив у її обличчі, в інтонаціях риси колишньої Льолі, та вони швидко зникали під нашаруванням образ, самолюбства і внутрішніх протиріч. Він колись читав, що на одному з островів Полінезії існує дуже простий звичай примирення подружжя, стосунки яких дійшли до розриву: їх вивозили на маленький острів, де ночі були дуже холодні, й залишали один спальний мішок... Після двох діб вони поверталися додому закоханими...
Роман знав, що Олена щоночі чекала, що він покличе її, сподівалася, що, може, мовчки, лежачи в одній постелі, вони скажуть одне одному більше... Але він не кликав.
Прибиральниця тьотя Паша закінчувала натирати підлогу в кабінеті.
— Ніколи не встигаю зробити до вашого приходу, Романе Олексійовичу.
— Нічого, нічого, тьотю Пашо, — заспокоїв її, роздягаючись, Мірошник.
— Чай будемо пити? — за звичкою спитала тьотя Паша, бо раніше вони завжди пили вдвох чай такими досвітками.
— Будемо, тьотю Пашо, — щоб не образити жінку, погодився Мірошник.
Тьотя Паша принесла чайник, розстелила білого рушника, поклала свіжих підпалків і налила дві склянки чаю:
— Сьогодні буде липовий, Романе Олексійовичу...
— Ой і смачний же, тьотю Пашо!
— Пийте на здоров’я... Сьогодні, значить, бюро? — запитала тьотя Паша. — Хай тільки не чадять, Романе Олексійовичу, бо дихати ж нічим... Перерви робіть частіше, воно й голова світлішою буде...
— Добре, тьотю Пашо, — погодився Мірошник, переглядаючи проекти рішень бюро.
Тьотя Паша відкушувала крихітні шматочки цукру й запивала настоєм:
— А ви, хвалити бога, поправилися, Романе Олексійовичу, відколи при сім’ї живете... Славна,у вас жіночка...
— Умгу, — Мірошник усміхнувся, не підводячи голови.
Тьотя Паша помовчала, а потім все ж запитала нерішуче:
— Чи воно правда, Романе Олексійовичу, що ото люди говорять?
— Про що ж вони говорять, тьотю Пашо?
— Та про вас... Ніби мають... знімати вас з райкому.
— Не чув, тьотю Пашо.
— А я чула... Тут же, в райкомі, й говорять і на базарі вчора питали мене із заготконтори... сторож... Кажуть, наче... Лобан, — тьотя Паша нахилилася й пошепки, — на вас понаписував усяке... Кажуть, що на конференції вас уже не оберуть, а його... Отаке говорять, щоб їм заціпило!
— Буде конференція — побачимо, — розсміявся Мірошник. — Спасибі за чай.
— Ви, Романе Олексійовичу, отих... писателів на бюро викличте і всипте їм по партійній лінії, — порадила тьотя Паша, прибираючи посуд. — І, вообще, не бійтеся, бо люди за вас... Я вже бачила всяких секретарів, бо й до війни була, значить, на... партійній роботі, і скажу, що ви чоловік — душевний, сердечний... і показники у нас по всіх графах непогані, лісів скільки посадили... То за віщо ж вас знімати? Не бійтеся.
— Добре, тьотю Пашо...
Мірошник ще раз переглянув заяву і особисту справу Берика Джусуєва, яку сьогодні розглядатиме бюро. Він читав автобіографію і за неоковирними простими фразами поставало перед Романом незвичайне життя цієї мужньої людини. Тільки безнадійні перестраховщики могли залишитися байдужими до трагічної долі Джусуєва. У проекті рішення комісія, очолювана Лобаном, вносила пропозицію не поновлювати Джусуєва в партії як такого, що втратив організаційний зв’язок з нею, перебуваючи в полоні. Мабуть, щоб пом’якшити вирок, рекомендувалося Джусуєву вступити до партії вдруге, «на загальних підставах».