Читать «Гілея» онлайн - страница 195

— Прости, прости, прости, — як зіпсований патефон повторювала вона, обливаючись слізьми.

— Де Варя? — запитав він.

— У скверику, — відповіла Олена, і він вибіг на вулицю і привів дочку.

— Прости, прости, прости мені... Я ж не знала, що ти живий, я не знала, що ти живий...

— Мама не знала, що ти живий, — повторила Варя...

— Я не знала, що ти живий, а то б я ніколи... Але мені треба було годувати Варю... і я вийшла за нього заміж...

— Тату, хай мама не плаче, — по-дорослому сказала Варя.

— Олено, не плач, — сказав Роман.

Потім він привів їх на свою квартиру, заніс речі в невеличку кімнату:

— Влаштовуйтеся тут.

І пішов. Олена не знала, як їй влаштовуватися, назавжди чи до вечірнього поїзда...

Це відчуття тимчасовості не залишало її й досі, хоч на стороннє око усе було нормально в родині Мірошників. Варя ходила до школи, Олена господарювала... Мірошник носив білі, старанно випрасувані сорочки... Одягаючи їх, він щоразу дякував їй і пробачався, що вона змушена це робити. Олена дивилася на нього винуватими очима й безглуздо посміхалася:

— Нічого, нічого, я ще виперу... мені зовсім не тяжко...

Увечері, коли він мав повернутися додому, Олена надягала найкраще плаття, підфарбовувала трошки губи, накривала на стіл і чекала. Роман вечеряв, розмовляючи з Варею, дякував і йшов до своєї кімнати працювати. Тільки Варя могла заходити туди і залишатися, скільки їй забажається. Вона приносила йому безліч саморобних. ляльок, і Роман малював їм обличчя хімічним олівцем. Іноді мордочки виходили такими смішними, що вони реготали на всю квартиру, а коли на цей сміх входила Олена, Роман замовкав.

Олена, залишившись на самоті, прискіпливо розглядала себе у дзеркало: ще ж і не стара і, здається, непогана... Чому ж він і досі наче чужий. Ще жодного разу не обняв... Не назвав «Льолькою». Невже так буде завжди?

Олена тихо, щоб Не розбудити Варі, встала з ліжка, накинула халатика з кокетливим розрізом, протерла обличчя кремом і вийшла на кухню.

— Доброго ранку, Ром. (Так вона звала його колись — Ром...)

— Доброго ранку. («Льолька, салют!» — відповідав колись він...)

— Може, приготувати тобі сніданок, Ром?

— Дякую, я вже приготував.

— Сьогодні мороз, одягни светр, Ром...

— Мені не холодно.

— Коли тебе чекати на обід, Ром?

— У мене сьогодні бюро, я можу запізнитися. — Мірошник одягнувся.

Ще ж нема шостої години, чого так рано йдеш, Ром?

— У мене бюро... Одягни, будь ласка, тепліше Варю...

— Добре, Ром...

Олена зачинила за Романом двері й підбігла до вікна Не оглянувся.

Мірошник знав, що вона зараз дивиться у вікно. Колись він зупинявся у їх маленькому дворику і махав їй рукою... Це було так давно, паче не було зовсім. У Мірошника не вистачило мужності відправити Олену з Ольвіополя після їх першої розмови у райкомі. Хотілося кинути їй слова зневаги, вигнати геть цю зрадливу жінку, але поруч стояла Варя — худа, маленька, беззахисна істота, яку понад усе любив він. Лиш одне його грубе слово Олені, і він може назавжди втратити дочку. Багато вже було втрат за війну і за останні роки, тому Роман сказав: «Ходімо додому...»