Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 88

Її слова слухав лише невеличкий сірий птах. Він сидів на найближчому камені й вертів голівкою то ліворуч, то праворуч. Однак коли Панянка захотіла щось прочитати з його очей, їй це не вдалося.

Здивована своєю поразкою, дивилась, як птах змахнув крилами й зник.

— Це могла бути одна із Сестер, одна з тих, які встигли перетворитись на пташку і не згоріти на вогнищі. Вони вже ніколи не повернуть собі людської подоби. До того ж вони — німі птахи, — промурмотіла Панянка.

— Так, — озвалась у неї з-за спини Чарівниця. — Аби тільки це не була Четверта чи П’ята Сестра. Тоді могла би статись біда, набагато більша за смерть.

— Яка ще біда?

— …але це не була жодна з них, бо я би це відчула. Значить, це була одна з тих Чарівниць, що загинули сто, триста чи навіть сімсот років тому, — вела далі Чарівниця.

— Я питала, яке нещастя? Те, що ти би втратила Сестру?

— Набагато більше, — відповіла Чарівниця. — Я би втратила надію. І не лише я. Всі, хто живе у цій похмурій країні. — Змовкла так різко, що Панянка не наважилась розпитувати далі.

Увесь день і частину ночі — скільки могла витримати без сну — Панянка присвятила радісному спілкуванню з Лісом. Ганялась за вивірками на деревах і перетворювала їх на мить на невеличкі шишки, і тут же знову хапала у руки пухнасту руду кульку і бачила її радість, коли та знову могла шмигати між дерев. Обіймала грубі стовбури смерек, сосен, беріз та дубів, слухаючи, як у них пливуть живлющі соки. Розмовляла з птахами, розпитуючи їх, що вони бачать, коли злітають високо до хмар. Ба, викликала навіть стриг, намовляючи їх погратись разом, але ті лишень захихотіли й щезли. Коли лягала на мох, притуляючи вухо до землі, чула як Земля стогне й зітхає, як у ній вирує життя, не менш насичене за те, що на поверхні.

— Там, під землею, є цілі світи, такі ж великі, як наш, — розповідала Чарівниці. — Є менші світи, такі, як світ мурашок, кротів чи полівок. Однак відчуваю, що глибше також існують величезні похмурі світи, яких ніколи не слід пробуджувати і викликати на поверхню Землі. Мені видається, що це саме вони, на прохання Зірок, викликали землетрус у Містечку. Якби я тоді знала, які ті Сили могутні й страшні, я би ніколи на таке не відважилася…

— Ти повинна подякувати Зіркам за порятунок. Ще цієї ночі, — нагадала їй Опікунка. — А похмурий світ Підземелля — це те, чого справді краще не чіпати. Ми, Чарівниці, принаймні раз у житті мусимо — не тілом, а духом — спуститись туди, у Підземне Царство, до Прадавніх Сил, які колись єдині правили цим світом і багатьма іншими світами. Наш дух спускається туди, коли наш Магічний Дар слабне — після того, як ми довго надуживали його чи розтринькували. Тоді єдиний шанс відновити його — зійти у Підземне Царство і напитися з криниці мудрості Прадавніх Сил — так, щоб їх не розбудити. Але це страшна мандрівка… Ще раз тебе прошу, пам’ятай про Зірки.

І справді: коли тільки запала ніч і на небі з’явились перші золотаво-сріблясті цяточки, Панянка сіла на замшілому камені і, вдивляючись у темно-синє небо, послала Зорям слова вдячності.