Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 87
Дорота Тераковська
У погляді Чарівниці, що спостерігала за вихованкою, змішувалися то захоплення її красою, здоров’ям і буянням життя, то неспокій разом із дивним смутком.
— Ми надовго тут залишимось? — раптом спитала Панянка. — Я би хотіла якнайдовше!
— На все життя? — поцікавилась Чарівниця.
Панянка ненадовго замислилась.
— Так… мабуть, так… Ні… Не знаю… Може, все життя — це надто довго, але… півжиття?
Чарівниця зітхнула. Довга зморшка не зникала з її чола, додаючи очам смутку й гніву.
— Ти не лисиця, не сарна і не вовк, щоб завжди жити у лісі. Ти людина і маєш навчитись жити серед людей. Мусиш розуміти їхнє горе, клопоти, турботи…
— Навіть якщо люди, що живуть спільно у Селах та Містечках — раби, а ви, Чарівниці, виховали з мене вільну істоту?! І я така і є?!
— Тим більше, — відповіла Чарівниця. — Саме тому, що носиш у собі іскру свободи, ти повинна жити серед цих бідних, поневолених людей. Саме тому.
Панянка замовкла. За якийсь час спитала з удаваною байдужістю:
— Що далі? Куди ми тепер підемо?
— За три дні настане твій новий день народження. Тобі виповниться шістнадцять. Ти перестанеш бути Панянкою, яка щойно виросла з Дівчинки — тієї, що була раніше Дитям. Даю тобі один день і одну ніч на радість спілкування з Лісом, а потім помандруємо у Високі Гори на зустріч із моєю Четвертою Сестрою.
— Скільки ж вас є, цих Сестер… — зітхнула вередливо Панянка. — Невже я все своє життя буду переходити з рук однієї Сестри до другої і це ніколи не скінчиться? Невже я ніколи сама не вирішуватиму своєї долі?
— Нас лише п’ятеро, — холодно відповіла Третя Чарівниця. Взяла свій коричневий плащ і пішла собі в глибину Лісу.
Панянка сиділа мовчки, дивлячись, як вода швидко стікає межи камінням все нижче й нижче.
…це маленьке джерельце перетворюється на цівку води, цівка на струмочок, а той — на річку. Річка, вбираючи у себе сусідні струмки, перетворюється на ріку, аби потім на низинах розіллятися широко-широко… Здається, цієї води тут у джерелі зовсім мало, а скільки ж у ній сили, яка могутність… — думала й бубоніла сама до себе. Їй було прикро. Відчула, що завдала болю своїй Опікунці.
«Я могла би, неначе та вода, залишитись у цій маленькій заглибинці на все життя. Мені було би добре, джерельно чисто і безпечно. Але я можу також вибрати інший шлях, як ота водяна цівка, що стікає все нижче і нижче по каменях, розливається все ширше й ширше, невпинно пливе вперед і вперед, все далі, не знати куди, прокладаючи все ширший і глибший слід. Колись я муситиму вибирати — уже без