Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 53

Завдяки Чарівниці Панянка почала ступати серед трав так, щоб не завдати шкоди розгалуженим мурашиним шляхам, щоб не розтоптати дощового черв’яка, не розчавити слимака, не придушити ногою квітку, що тільки-но проросла. Панянка й сама не помітила, коли перестала бездумно обривати тоненькі гілочки кущів, відучилася завдавати ран деревам, обдираючи з них смужки кори. Вимітаючи павутиння з кутка кімнати, вона спершу виносила павука надвір.

Одного дня вихованка й Опікунка розпочали довгі походи на поля. А там, присівши у густих кущах, спостерігали за щоденними заняттями Селян. Панянка спершу дивувалася: хоча на небі пражило сонце й піт стікав по втомлених обличчях людей, вони не полишали своєї праці, а й далі орали Землю-Матір, висівали в неї золотисті зерна, щоб потім, у серпневій спеці, поглядаючи з острахом у передгрозове небо, поквапно збирати врожай. Отак Панянка почала пізнавати сенс найтяжчої людської праці та її радості. Проте, не працюючи сама, не могла цього вповні збагнути.

— І це вони так щороку?.. Весь час те саме? І їм не обридне? Кажеш, що їм не може обриднути… І що вони любили би свою працю, якби її плоди належали їм. Але ж вони не їм належать, а насамперед Загарбникам…

Одного дня, коли вже западали літні сутінки, Селяни випростали втомлені спини і повсідалися навколо невеличкого багаття. За мить до Чарівниці і Панянки, що чаїлися в кущах, долинула тиха, чудернацька мелодія, яка легко лягала на слух.

— Пісня Єдина? — шепнула Панянка, а Чарівниця мовчки кивнула головою.

Слова Пісні, сповнені гідності, хоча й меланхолійні й пронизані якоюсь потаємною журбою, лилися серед щойно вив’язаних снопів, поставлених півколом. А вогонь роз’яснював втомлені, але напрочуд урочисті обличчя Селян:

…двадцять чотири було королі в Королівстві Великім — справжні герої, володарі мудрі, як більше ніде на світі. Вітри для них віяли, текли для них води, вогонь їх любив. А піддані всі віддавали їм працю, розум і серце. Мати-Природа Королівство Велике благословила, Зорі, Місяць і Сонце благословення своє дарували…

Невиразні, туманні, як дим багаття, що спершу густий, а потім розпливається по полях ріденькою, ледве вловимою імлою, — слова Пісні долинали до Панянки:

…ніхто не зглянеться над жінками нещасними й дітьми, вже солдати безжального Урґха топчуть усе навколо. Дерев’яні мечі не захистять кордонів, життя не врятують. Із болючою гордістю безборонне Королівство Велике гине. Уже коні волочать королівські останки по Великім Майдані, Щоб ніхто не знав, куди квіти покласти рукам невідомим. І тільки Люелле зникає у темряві, єдина з роду. У пітьмі минулого даремно Загарбники її сліду шукають…