Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 42
Дорота Тераковська
І мандрівниці подались вниз полониною, що полого спускалась до Села.
— У Селі, либонь, немає нікого чужого, — мовила Чарівниця, вдивляючись у маленьку різнобарвну пташку, що сиділа на приземкуватому кущі. — Заховай волосся під каптур і не забувай, що ти маленька дурненька жебрачка, яка разом зі своєю тіткою мандрує до містечка. Не дивись нікому в очі, бо твій погляд каже надто багато. Малі жебрачки не бувають такі гордовиті й такі впевнені у собі. А ще вони не довіряють перехожим…
Село виглядало так, буцім вимерле. Де-не-де лишень хтось стояв на порозі хати і без надмірної цікавості поглядав на подорожніх. Чарівниця брела, згорбившись і шкандибаючи, а її обличчя — коли Дівчинка крадькома зиркнула на неї — зненацька стало, як у старої жінки.
— Жебраєте, матінко? — байдуже озвалась до неї якась Селянка. — Тут нажебраєте небагато, бо ми й самі голодні й бідні. Кусень сухого хліба, кухоль води — ото й все, на що можете сподіватись…
Чарівниця мовчки кивнула головою і промурмотіла щось незрозуміле.
— А ця Дівчинка — то ваша дочка? — далі розпитувала жінка доволі мляво, радше знічев’я, ніж з цікавості.
— Німенька, вона, пані, — прошепотіла Чарівниця. — Я сирітку пригорнула, як сестри моєї не стало. Від чуми, бідолашна, померла…
Селянка відсахнулась з мимовільним переляком.
Мандрівниці йшли далі і більше вже ніхто їх не зачіпав. Лишень за селом озвався до них пастушок, що пас корови:
— До Містечка йдете?
— Еге ж, — відповіла Чарівниця старечим хрипким голосом.
— Краще не йдіть, — порадив хлопець. — Учора на ринку спалили Чарівницю, і там ще й зараз Загарбники сидять. Не думаю, щоб ви їм сподобались…
— Чарівницю спалили? — спитала Опікунка, стискаючи руку своєї вихованки. — А що ж вона такого зробила? Якими чарами себе видала?
— Та наче зачарувала коня пана Бургомістра. Він, коли сідав на нього, то ногу зламав…
Дівчинка почула, що Чарівниця ледве помітно й приглушено полегшено зітхнула.
— Це справді, мабуть, була велика Чарівниця, — пробубоніла й прискорила крок. Коли вже вони вийшли з села, Дівчинка запитала:
— Ти не оплакуєш свою спалену Сестру?
— Оплакую в глибині душі, але не мою Сестру, а бідолашну безневинну жінку, — відповіла Чарівниця. — Мої Сестри таких дурниць не роблять і зовсім не прагнуть виставляти напоказ свій чарівний дар або розтринькувати його на те, щоб когось зурочити. Кінь Бургомістра, мабуть, просто перелякався, а тій бідній жінці, яка зазнала такої страшної смерті, не поталанило, що вона опинилась десь поряд. Однак мусимо бути обачні, бо це означає, що Загарбники не просто сидять у Містечку, а ще й прагнуть крові і винюхують Чарівниць там, де ними зовсім не пахне…
Перед Містечком, що вже виднілося на обрії, мандрівниці зупинилися трохи перепочити у затінку великого дерева.
— То ми справді не можемо це Містечко якось обійти? — спитала стривожено Дівчинка, поглядаючи на перші будинки Містечка.
— Тільки там, за Містечком, — єдиний у цих краях міст, по якому перейдемо річку. Вона дуже глибока й стрімка, тому інакше переправитись на другий берег нам не вдасться. Та я про дещо інше думаю: може, нам все-таки треба розділитися. Самотня мала жебрачка, така як ти, не має викликати ні в кого підозри. Зате ми обидві разом, ой-ой-ой… це саме те, чим
