Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 33

Ведмідь так само охоче розпрощався з Дівчинкою і Чарівницею, як і погодився перезимувати у печері. Пішов, не попрощавшись — вільний, дикий і незалежний — цар лісових звірів. Ночі стали тепліші, і Дівчинка знову могла довше розмовляти із Зорями. Коли на деревах з’явились перші молоді бруньки, а сніг — чи радше його рештки — танув просто на очах, Чарівниця озвалася:

— Тобі сповнилося дев’ять років. Цей рік навчання присвятимо останньому розділу Меншої Книги.

— А потім? — спитала Дівчинка.

— Трохи перепочинеш.

— А після того?

— Побачимо…

Останній, третій, розділ Меншої Книги зовсім не був довгий, отож Дівчинка мала вдосталь часу і присвячувала його своїм улюбленим заняттям. Розмовляла з птахами, деревами та лісовими звірятами, ночами слухала мову Зірок і їхні напрочуд цікаві оповіді про долю планет — минулу, майбутню і ту, що є зараз. Перетворювала для розваги маленьких польових мишок на великих левів, які — перш ніж встигали на неї кинутися — знову ставали крихітними мишками; довідувалась з очей птахів, що прилітали звідти, де були людські оселі, як живеться людям у Селах і Містах. Жилось бідно. У давньому ситому Великому Королівстві панували голодні дні. Проте це не Загарбники голодували, а народ, підкорений ними. У багатьох домівках — щоправда, тишком-нишком і тільки впівголоса — співали Пісню Єдину. Пісню про Велике Королівство, горде і вільне, про його занепад і про його відродження. Однак жоден із птахів не міг повторити Дівчинці слова Пісні.

— Ти знаєш Пісню Єдину? — спитала Дівчинка Чарівниці.

— Усі її знають, — відповіла Опікунка. — Хоча ніхто не знає всіх її куплетів і слів. Бо їх не злічити. Але всі вони про одне й те саме: що надійде День Визволення.

— Заспівай мені одну з Пісень, — попросила Дівчинка.

— Ще не час, — мовила Чарівниця зі спокійною твердістю, а із твердістю Чарівниць нічого не вдієш. — Але знай: перші три-чотири куплети Пісні оповідають історію Великого Королівства, яку ти вже частково знаєш. У наступних ідеться про його занепад. Якщо з Великої Книги ти дізналась історію Королівства, то з Меншої Книги дізнаєшся, чому воно потрапило у неволю до Загарбників. А потім… ну що ж… Пісню Єдину почали співати, коли минуло перші сто років панування Загарбників, а з кожним новим роком з’являлися нові й нові рядки. Сьогодні вже здається, що ця пісня не має кінця, вона все змінюється і заново народжується…

— А хто її склав і хто далі складає?

— У таких пісень, пророчих пісень, ніколи не буває одного автора. Вони самі складаються: з шуму дерев, щебету птахів, завивання вітру, дзюркотання струмочків, пристрасного співу бурхливих річок чи гірських потічків. Деякі рядки Пісні сняться людям — вони після таких снів зненацька прокидаються і з подивом чують її — і повторюють своїми словами. І так — строфа за строфою — народжувалась Пісня Єдина і приходила до людей, поневолених Загарбниками. Спершу у ній співалося лише про історію величі Королівства, щоб ніхто ніколи про це не забув. Коли додалися нові строфи, виявилося, що вони нагадують про страхітливий День Біди і про те, як згодом Велике Королівство швидко занепало — щоб кожне з наступних поколінь живило у серці ненависть до Загарбників. Ці слова у той час були конче потрібні, адже багато людей вирішило, що підкорившись Загарбникам і перейшовши до них на службу, вони житимуть краще, не в голоді, і нехай собі батіг свистить над спинами частіше. А потім, не знати звідки, почали з’являтися нові слова про свободу, яку можна здобути знову, нехай і за сотні років неволі. І лише тоді все більше людей почало співати Пісню Єдину, навіть під загрозою смертної кари. Часом її співають лише впівголоса, зовсім тихо, тихенько, але буває і так, що від цього співу дрижать тюремні мури, — вела Чарівниця замислено. Раптом перервала свою оповідь, замовкла, а за мить сказала своїм звичайним заклопотаним тоном: — Чи так, чи сяк, а ще не час тобі вчити Пісню Єдину. Ти не встигла вивчити Меншу Книгу, а наш час помалу добігає до кінця…