Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 32

— Не люблю, коли мені щось наказують. Я сам собі володар, — прочитала Дівчинка його горду думку. — Шкода мені людей, що постійно прив’язані до землі і не можуть здійнятися догори — народжуються на землі і вмирають, живучи марно й по-рабськи. Вони ніколи не бувають вільні по-справжньому. Хоча, щоправда, я чув про такі планети у Космосі, мешканці яких навчилися літати не за допомогою крил, а за допомогою машин…

— Скажи йому, що, живучи на землі, також можна бути вільним, і що, можливо, такі дні знову настануть і для мешканців давнього Великого Королівства, — промовила Чарівниця.

Дівчинка передала цю думку королівському птахові, що у відповідь знову впився у неї своїми випуклими очима.

— Він каже, що зичить нам цього, але знає: нас чекає ще багато бід, а наше майбутнє непевне. Каже, що читає це в хмарах, коли ширяє над ними. І ці хмари, важкі й чорні, ще довго висітимуть над Великим Королівством.

Коли гордий Цар птахів полетів, Чарівниця сиділа якусь мить, понуро замислившись, але враз відігнала від себе сумні думки і прикликала ще по черзі: мишей, сарн, маленьких барвистих пташок і навіть величезного Ведмедя, царя всякої лісової звірини.

Ведмідь нехотя переступав з лапи на лапу і заглядав маленькими бурими очицями в очі Дівчинці, яка раптом розсміялася:

— Він каже: «Дайте мені спокій, недобрі малі людиська, у мене досить власних клопотів, не хочу ще вашими займатися. Зима насувається, а я ще досі не знайшов підходящого безпечного барлога, в якому зможу проспати до весни. А мене вже на сон хилить і я натомився…»

— Скажи йому, що він може безпечно перезимувати у нашій печері. Ми не завдамо йому ніякої шкоди, якщо і він нам нічого злого не зробить. І ніколи не смійся з ведмедів, навіть якби вони і справді були смішні, бо царі лісів дуже цього не люблять, — звеліла Чарівниця. Дівчинка переказала Ведмедеві запрошення у печеру. Той і далі нервово переступав з лапи на лапу і Дівчинка знову прочитала його думки:

— …він каже, що не хотів би прокинутися маленьким мишеням, і вимагає, щоб ми заручились словом честі Чарівниць, що не перетворимо його, коли він спатиме… Я вже дала йому слово честі від нас обох, хоча, повір, Чарівнице, мене дуже веселить думка про те, що він міг би раптом прокинутись маленьким мишеням!

Чарівниця суворо зиркнула на Дівчинку без сліду усмішки і дала Ведмедеві слово честі, а той, вдоволено сопучи, подався до печери. Коли її мешканки знову туди зайшли, Ведмідь уже голосно хропів на постелі Дівчинки. Однак була вона досить широка, отож Дівчинка, все більше відчуваючи зимовий холод — притулялася відтоді до його густого теплого хутра — і засинала з відчуттям повної безпеки.

Зимові місяці — зазвичай такі монотонні, незатишні й меланхолійні — цим разом минали швидко, і коли одного ранку Ведмідь смачно позіхнув, витягуючись на повну довжину всім своїм важким тілом, сопучи і постогнуючи, Дівчинці здавалося, що він тільки вчора заснув. Однак те, що він прокинувся, свідчило: знову прийшла весна.