Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 27

Тим часом Чарівниця у печері підійшла до вогнища. Спершу воно ледве жевріло, але зненацька його тоненькі язички жваво вистрелили до самого склепіння.

— Тепер покличемо лісових стриг. Очевидно, цей Ліс не лякає наших ворогів… — пробурмотіла Чарівниця до вихованки, що повернулася, і схилилась над багаттям так низько, як тільки можна було, й прошепотіла кілька слів, схрестивши перед собою простягнуті руки.

Пломінці — Дівчинка явно це бачила — лизали їй пальці, але Чарівниця не відчувала болю, і на її руках не видно було жодних слідів опіків. У печері раптом стало похмуро й моторошно. Освітлені раніше теплим блиском вогню, що зненацька погас, скалисті стіни почорніли. З глибини печери почулося тихеньке глумливе хихотіння — здавалося, що цими звуками озвались кількадесят, а то й більше створінь. Можна було відчути їхню присутність — холодну, зелено-сіру. Але годі було їх побачити.

— Ідіть до Лісу і чиніть те, що маєте чинити супроти одвічного ворога Лісу, Загарбника, — шепнула Чарівниця. У ту ж мить увага Дівчинки роздвоїлась. Її вуха ловили близькі звуки знадвору — гавкотіння собачої зграї віддалік і то радісні, то розлючені крики мисливців, що лунали все ближче. У той же час з глибини до виходу печери війнув могутній крижаний вітер — з такою силою, аж Дівчинці здалося, що не тримайся вона за руку Чарівниці, впала би на землю. Тривало це частку секунди, і відразу потому пролунали панічні вигуки, тріск поламаних сполоханими людьми галузок і завивання нажаханих псів.

Чарівниця всміхнулася. Вогонь знову освітив житло теплими відблисками. Похмуру сувору печеру огорнуло рожеве світло, вона знову стала такою, як була, — домашньою, затишною. Скавуління псів і зойки мисливців віддалялись тепер усе швидше.

— Ну що ж, вони тепер ще довго сюди не поткнуться, — шепнула Чарівниця, і її вузькі вуста глузливо посміхнулися. — Мабуть, думали, що у цьому Лісі немає привидів. Тепер вони думатимуть інакше, і тут справді будуть привиди. Либонь, наші стриги занехаяли свої обов’язки або Загарбники вирішили, що коли їх буде багато і вони вдеруться сюди з псами, то їм нічого не загрожуватиме.

Дівчинка вдоволено всілась біля вогнища. Дивилась на його теплі пломінці й думала, що все-таки розмова із Зорями — річ набагато приємніша, ніж викликання стриг, не кажучи вже про упирів.

— Цікаво, однак, що Перша Чарівниця мене цього не навчила, — промовила вголос.

— Чого?

— Викликання стриг і упирів.

— І правильно. Ти маєш навчитись трохи чарувати, але не забагато. Ти не Чарівниця, і не йдеться про те, щоб ти нею стала. Залиш нам спілкування зі стригами й упирями. До того ж навіть ми викликаємо упирів дуже рідко і не надто це любимо. Часом нам самим доводиться спускатись у їхнє Підземне Царство, але так буває тільки тоді, коли ми з якихось причин втрачаємо свою чарівну силу і мусимо її повернути. Але годі вже, бо це справи не твої, а Чарівниць.

— А хто ж я тоді, якщо не Чарівниця? — спитала Дівчинка.

— Ще не настав час про це сказати, — відповіла їй Опікунка. — Крім того, ми ще не знаємо напевно, чи ти справді та, на яку ми покладаємо стільки сподівань…