Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 175

— Я привела її у світ людей, але не зуміла її переконати, що навіть найбільш принижена людина завжди гідна пошани, і що більше вона страждає, то більше треба її любити… — шепотіла Третя. — Хіба це не моя провина?

— Стіни Арджани подарували їй гордість і гідність пращурів. А я не зрозуміла, що для доброго володаря цього замало, — метаючись уві сні, говорила Четверта.

І тільки Пустельник у своїй печері спав цієї ночі спокійно.

Люелле не спала зовсім. Лагідним порухом руки привітала невеличкого сірого птаха, що сів у її узголів’ї.

— Ти знала, що робиш, коли повела нас у Пустелю, — шепнула, дивлячись у німі очі. — Я пізнала там гіркий смак людського страждання і велику чисту радість, коли вдавалося його втамувати. Яка ж я була дурна й пуста дівчина, а колись — нестерпна вередлива дитина. Справді, Святий Камінь мав на мене розгніватись, коли я стала на нього, сповнена недосконалості…

Яскраво-червоне сонце, що зійшло над скелями, розбудило її супутників. Чарівниці сердечно привітали свою Сестру, перетворену на птаха, хоча видавалося, що птах на це не зважає. Усі рушили далі, щоб якнайшвидше дістатись до серця Великого Храму. Йшли то розмовляючи, то у зосередженій мовчанці, і тільки луна повторювала їхні кроки або підсилювала стукотіння камінців, що котились додолу. Коли добрались до мети своєї нелегкої дороги, знову надходила ніч. Були втомлені, а водночас — переповнені сподіваннями й страхом. Цієї ночі не спав ніхто. Руїни Великого Храму у світлі місяця видавалися величезними й грізними. І хоча сріблясте проміння роз’яснювало цей незвичайний краєвид, водночас додавало тіням похмурого мороку.

— Ти боїшся? — спитала пошепки одна з Чарівниць.

— Так, але якось інакше, ніж тоді, — відповіла Люелле. — Прошу у вас тільки про одне: навіть якби Святий Камінь захотів мене вбити, залиште мене з ним. Нехай станеться так, як має статись.

На світанку нового дня піднялись сходами Храму і підійшли до гладенької стіни скелі.

— Тобі не обов’язково йти, — шепнула Люелле до Айока. — Якщо нам загрожуватиме смерть, ти не маєш загинути.

— Я маю йти, — відповів Айок. — Я маю бути при цьому.

Так, як і рік тому, Чарівниці простягнули до скелі свої руки, наділені магічною Силою, і за мить у скелі з’явилась зачарована брама. Коли вже її обриси чітко окреслились, брама почала повільно, дуже повільно відчинятися…

Із темної глибини скелі повіяло холодом. Перш ніж усі увійшли у чарівний вхід, побачили, як небо над їхніми головами темніє і на ньому з’являються чорні хмари. Ця чорна барва була така глибока, аж видавалося, що повернулась ніч, яка щойно проминула, і не дає сонцю показати світові свій ясний лик.

Святий Камінь виблискував зеленкавим світлом — і раптом Люелле, сповнена страху й подиву, збагнула, яку він насправді має форму: Святий Камінь мав форму гробниці. Хто спочивав під цією величезною, порослою мохом камінною плитою? І кому дозволено безкарно стати на чийсь Гріб, оскверняючи його?

Лише тепер Люелле втямила: Святий Гріб не потребує ані її гордості, впертості чи розуму, не потребує її кмітливості, здібності й магічних талантів. Святий Гріб потребує її любові й співчуття, молитви за померлих, що від віків спочивають тут глибоко під землею — бо тільки такі почуття можуть розігріти його крижану самотність.