Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 161

— Цей птах усе намагається нас переконати, щоб ми пішли за ним, — озвався Айок, що не відводив очей від сірої невеличкої грудочки, яка тріпотіла крилами.

Раптом Люелле підвела голову й сіла. Її обличчя і далі було надзвичайно бліде, але очі вже почали оживати.

— Розкажіть мені, що трапилося, — попросила слабким, але рішучим голосом.

— Ти стала на Святий Камінь, і якби постояла на ньому ще трохи довше, Камінь би тебе вбив. Ворота скелі почали зачинятися, і ми всі також могли би назавжди залишитись у крижаній пастці, — сказала одна з Чарівниць.

— То виходить — все пропало? Я вас підвела, так? — нетерпляче допитувалась Дівчина. — Я чула, наче в тумані, слова Пісні, яку співав Айок, і знаю, що сталося. У мені є якась вада, тому Камінь мене не прийняв. Мабуть, це серйозна вада, якщо він навіть хотів мене вбити. Ваша П’ята Сестра, що могла би побачити цю ваду й позбутися її, стала птахом…

— …а цей птах, яким вона є тепер, кличе нас іти за ним, — закінчив Айок, дивлячись на Люелле співчутливо. — Ваша Сестра-птах справді німа, але вона хоче вам щось повідомити…

— Тоді ходімо за нею, чого чекаєте? Якщо можна щось врятувати, треба діяти. Сподівання, яких я не сповнила, тепер лежать на мені як важкий, твердий камінь. Я не зможу носити такого тягаря все своє життя…

…тож Люелле, хоча ще ослабла, звелась на ноги й рушила туди, куди летів птах, — у глибину Високих Гір. Чарівниці з хлопцем подались за нею.

* * *

Криваве сонце, що зійшло на світанку, незабаром сховалось за чорними, грізними хмарами. А потім усю країну пронизав порив такого сильного і холодного вітру, що весь обладунок Загарбників покрився інеєм, хоча надворі була весна. Цей вітер обдав морозом серця всіх мешканців колишнього Великого Королівства. Разом із цим вітром країну огорнула глибока й грізна пітьма.

Здалося, що ніч, яка вже давно минула, поступившись місцем ясному дневі, повернулась і знову збирається запанувати на землі. Коли однак всі — піддані й Загарбники — завмерли від жаху, ясний день повернувся. Знову засяяло гаряче весняне сонце, однак у серцях людей іще надовго залишився холодний страх.

Лише за кілька годин холод почав виходити з їхніх сердець і тіл. В одних він перетворився на жваву, грубу радість, в інших — на понуру, безнадійну журбу. Лицарі Урґха взялися бучно святкувати день, що хилився до вечора, — День, У Який Не Здійснились Чари.

— Ця клята Пісня завжди брехала! — реготали, спорожнюючи все нові кухлі пива й дзбанки вина.

— Хтось її вигадав — думав, що ми перелякаємось і повтікаємо в степи! — ревіли інші.

— Наша Імперія, Імперія роду Урґхів, всемогутня. Її навіть Чари не беруть, — заявив Урґх XIII і приязно поплескав по плечі свого слугу Буду.

— Я ж тобі казав, пане, що треба почекати, а Доля сама все вирішить. Ти, о пане, могутніший за всі Пісні й за всіх Чарівниць разом узятих, — жебонів догідливо зрадник, у глибині душі трясучись зі страху, який досі його не покинув.