Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 160

Іній — смертельні, крижані обійми Святого Каменя піднялися вище, до її колін, огорнули морозяним подихом стегна і почали підійматись до серця, що билося все повільніше. Серце у крижаних лещатах сповільнило свій ритм і майже завмерло. Останнім зусиллям волі Люелле застогнала — а разом з нею застогнали Чарівниці. Раптом ворота скелі почали самі зачинятися, і тоді одна із Чарівниць закричала, ледве дихаючи:

— Тікаймо! Камінь її вб’є! І нас вб’є!

Напівпритомна Люелле відчула, що її хапають сильні руки Опікунок. В останню мить, перш ніж ворота скелі щільно зачинились, перш ніж зникли навіть їхні сліди, Чарівниці разом із непритомною Дівчиною та Айоком проскочили крізь вузьку щілину й вибігли назад на сліпуче світло дня.

Люелле не бачила й не чула, як Чарівниці поклали її у траві, нижче від сходів Храму, як розтирали їй руки й ноги, масували грудну клітку навколо серця. Не бачила теж маленького сірого птаха, що сів біля її голови й дивився байдужими очима. Була непритомна.

Коли Дівчина прийшла до тями, був вечір. Побачила схилені стривожені обличчя Опікунок й лице Айока, залите сльозами.

— Жива, — почула повне полегшення зітхання Чарівниць.

— Я боялась, що Камінь її вбив, — похмуро пролунав голос Другої Чарівниці.

— Але чому? Чому? — гукав голос враженого Айока. — Чому Святий Камінь таке зробив? Чому не сповнились Чари Пісні Єдиної? Там же люди… скільки людей… весь народ чекає…

— Чому? — повторили луною Чарівниці.

— Хто ж нам тепер відповість?

— Тільки П’ята Сестра, якби вона вміла говорити, — мовила Четверта Чарівниця. Айок же голосно заспівав, ковтаючи сльози:

Коли П’ята загляне поглядом із безмежжя у Серце Чарів, поведе Люелле у святі руїни — гідну і чисту, допоможе королівні з роду Люілів позбутися всякої плями…

Доспівавши, сказав засмучено:

— Цих слів не було раніше. Їх народила Мати-Природа тоді, коли Люелле була ув’язнена в Замку. Мені підказав ці слова вітер, а потім дощ, що видзвонював їх об шибки, і птахи у Великому Лісі, коли я опинився там уперше…

— Мовчиш, П’ята Сестро, — з болем промовила Перша Чарівниця.

Сірий птах, що весь час сидів поруч з ними, раптом зірвався вгору. Чарівниці сумно дивились, як він тріпоче крилами. Птах облетів навколо них коло і знову сів в узголів’ї Люелле. Однак за мить знову злетів у повітря, змахнувши крилами…

— Вона кличе нас встати й піти за нею, — раптом шепнула Третя Чарівниця. — Бачите?

— Але навіщо? — кинула похмуро Друга Чарівниця. — Пісня не здійснилася, Святий Камінь не прийняв Люелле. Куди нам іти й навіщо? У нас є інший нащадок королівського роду? У нас є тільки Люелле. А у ній — хто його знає, може, і з нашої провини, є якась пляма, якої ми не можемо виявити, а тим більше, не зможемо позбутись…

— Друга Сестро, — суворо промовила Четверта. — Не можна втрачати надії. Та ще й тоді, коли це не тільки наша надія, а сотень тисяч поневолених людей, її співвітчизників. Може, цю пляму можна знешкодити? Може, є якийсь спосіб…