Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 115

…і Чарівниці в ці Чари огорнуть істоту живу з роду Люілів, провівши її всіма шляхами. Велике Королівство вона пізнає як власне. Зцілить народ, землю зцілить. Пізнає кожен куточок Арджани. За два літа до Звільнення там настане в її житті переміна. Своїх батьків звитягу, гордість і гідність наймення Люілів вона там відчує. І увійдуть в неї Чари…

…отож хлопець з гордістю думав, що він один у цілому Замку знає те, що, мабуть, хотіли би знати всі. Він один — оцей Айок, з якого всі сміялися і зневажали! Він, чий батько побивався над тим, що у його сина немає ніякісіньких талантів. А його син знав те, за що сам могутній Урґх готовий був віддати половину маєтку!

Айок уперше в житті відчув, що значить бути кимось важливим, кимось, розумнішим за інших — і подумав, як легко він міг би розпалити гордість свого батька, якби тільки захотів. І йому зробилось трохи шкода, що він не може так вчинити, бо тоді Чари Пісні могли би не здійснитись. Могла би розірватись найважливіша її ланка, пов’язана з тією істотою, що зараз перебуває в Арджані.

Тим часом одного похмурого зимового ранку настав день народження Урґха. Вислухавши настанови набридливого Буду, Айок плентався до батькових покоїв, щоб його привітати.

— Обіцяй, Принце, що ти невдовзі навчишся стріляти з лука і їздити верхи, — торохтів ненависний слуга. — Знаю, що ти ніколи цього не навчишся, але навіщо будити батьківський гнів? Бо він страшний у гніві. І я тобі таки раджу: пообіцяй йому щось, щоб він не кричав і не кидався тебе бити. Бо ж коли ти його розгнівиш, то пізніше він б’є тих, хто потрапить йому під руку. Передовсім мене. І це все лише з твоєї вини. Принце, ти одна з причин його люті й смутку. Тож пообіцяй йому все, що… — дзижчав Айокові на вухо Буду, майже волочачи хлопця за собою.

Айок зітхнув. Завжди, коли йшов до батька, відчував панічний, всеохопний страх. І завжди нагайка Урґха боляче ранила його тіло. Тож Буду мав рацію. Треба сказати будь-що, аби втихомирити батьків гнів. Цей гнів, у якому батько перебував майже завжди.

Великий Урґх міряв свої покої великими кроками. З гривою волосся над низьким чолом і маленькими злими очицями він був подібний до лева.

— Нащо ти його притягнув? — гаркнув до Буду, побачивши сина. — Хочеш мені нагадати, що у мене, крім інших клопотів, є ще й цей?

— Сьогодні день твого народження, о пане, тож твій син… — улесливо прошелестів Буду.

— Нагадуючи про день народження, хочеш дати мені зрозуміти, що за два роки нас уже тут не буде? — люто рявкнув Урґх. — Що кляті чари цієї землі проженуть нас звідси і за два роки будемо вітати одне одного у Великих Степах або у пеклі?!