Читать «Століття Якова» онлайн - страница 8

Яшко побачив, як враз темна хмара закрила мамине лице. Аж очі звів догори й угледів геть чисте літнє небо. Ні хмаринки, тильки Божа блакить, як їхні бабуня мовлять. Може, мама Параска відчула, що далі казатиме кума і сусідка? А вона сказала, що тая дружба їхніх дітей вельми небезпечна. Що вона веде прямісінькою стежкою до теї дурної любові, якщо вже не привела. Не хрестіться, кумо, і не блимайте так на мене. Дурне діло не хитре. Влюбетися, як води кварту випити. Ще рік-два, хай три... Закохаються, залюбляться, а там... Нє, кумо, я ж не проти б такого зєтя мати, як ваш синочок рідненький, а мій хрещений. Видко, що росте хлопець роботящий, майстеровитий, она як взявся тинок ладити, то як дорослий. Али ж, кумо, мій Федот окаянний ні за якого діла не віддасть Улянку за Яшка. Ну самі знаєте, кумо...

– Знаю, кумо, що ми для вас бідота драна, – сказала Яшкова мати з важким зітханням, присвистом, мовби версту пробігла перед тим. – Дежби нам до вас рівнєтися... Знайся кінь з конем, а віл... Ой, кумо, мині в хаті поратися тре’...

– Не гнівайтеся, кумасю, бо і я такого не казала, і ви-те такого од мене ни чули, – одказала Ярина солодким голосом. – Али правда у тому, що хоче Федот, як підросте Уляна, з Вергунами породичатися. З теми багатирями, шо й ми не рівня. І тут хоч пий, хоч виливай. Вже вони з Крапоном (назвала вуличне прізвисько старого Вергуна), Ігорем, про теє говорили, чула, а як мій Федот на чім затнеться, то хоч кілка на голові теши, то його не перепреш і возом не об’їдеш, віддасть і все.

Далі вона казала, що самі знаєте, кумо, як ото сталося з Іваном Тарутиним, коли тую Хомічіську Василину за гєнчого оддале. А я жи, кумо, такого для вашого сина, а мого хрещеника ни хочу.

Яшко знав, що сталося з Іваном, котрий жив на їхньому Млинищі, загорєнському кутку, за дві вулиці од їхньої хати. Через два дні після Василининого весілля хлопця знайшли у їхній річці Мережці з каменем на шиї. З каменем, на якому він ножем чи чимось гострим видряпав півслова: «Васили...» Був Іван хоч і бідним, та грамотним, кажуть, за тамтої великої війни на Саратівщині, куди вивозили родини з їхнього села при наближенні австріяків, до школи, кажуть, ходив. Ще прозивали їхню родину Саратовці.

Поховали Івана за цвинтарною загорожею, без батюшки і одпєванія, і піп на проводи обходив неосвячену могилу. І мати його розтріпана ходила селом та просила людей подивитися, ци в річці Івана нима, бо вєйшов, ой, вєйшов, вин з могилокта зновика пушов топетися.

Тоді, як пішла Федотиха, видибав Яків не своїми, начеб засидженими ногами з-за хати, матері в поділ ткнувся, чого вже давно не робив, бо політок як-не-як.

– Ти чув, синку? – Мама гладила його по голові, як маленького.

– Чув, мамо...

– Хай вони ясним вогнем вигорять, теї богатирє, – сказала мама Параска. – Бач, не рівня ме їм, хоч і покумалися, не одказали, хоть нібито й сусідимося, як і належить. За тего витрішкуватого Вергуна він, бач, надумав Улянку віддати! А щоб тобі віддавало в обидва боки на штирі роки, а на п’ятий болячка на язиці жабою виросла.