Читать «Століття Якова» онлайн - страница 6

– Ломка, Якове Платоновичу... Боюся, що на останній стадії...

– Останній стадії?

– Так. Кажуть, тоді вони навіть маківки просто їсти беруться...

– І цяя трощила...

Дохтурка подивилася ще раз на примару, на Якова.

– «Швидку» я, звісно, викличу... Документи є при ній?

– Документи?

– Ну, паспорт чи щось...

– Ни знаю...

Ні документів, ні речей при цій приблуді-наркоті не було. Тильки старе, геть вибруднене платтячко, а під ним, вочевидь, давно не міняні майтечки, трусики, як типерка кажуть. Та майтечки Яків уже потім побачив, як вона на другий день, геть знесилена, попросила:

– Дєд... Сходіть би мне... Ізвіні... Но двігать нічем не могу... Всьо словно із вати... Нєт, із жєлє...

Він і приніс стару каструлю, поміг ті майтечки зняти, а тоді відвернувся.

Та то було вранці, а ввечері Яків не знати чого сказав до дохтурки:

– Не треба «скору»...

Невідомо чого й сказав... Ци... Ци передчував щось?

– Не треба? – здивувалася дохтурка.

– Я того... Їден свій спосіб попробую...

– Ну, як хочете... Але як помре?

– Може, й не помре.

Дохтурка зробила якийсь заштрик і пішла.

Спосіб... Він пригадав, як тітка Герасимиха дядька Івана од білої гарячки рятувала. А ще од лютої наврочниці...

Змусив, буквально силою влив до рота теплої посоленої води з настоєною ромашкою. А тоді, як виблювала, настоянки оману, яку для себе приготував, бо ж кашель посеред літа невідомо чого став душити, дав напитися, поволі, між зубами звелів проціджувати.

Незвана гостя після того то засинала, то прокидалася, хрипіла й просила ще укола. На ранок затихла, а коли він прокинувся, задрімавши на лавці після тої нічної несплячки, здалося, що не дихає. Кинувся, нахилився до блідого, як смерть, лиця.

Дихала, хоч і ледь чутно.

З того дня він за трави взявся. І спосіб із травами од Герасимихи покійної, і ще дідівський, що рятував од ламання костей, од ревматизму та од глистів у голові, як у них в селі казали, – все перепробував.

– Нащо вам, тату, тая морока з циєю потороччю, чужаницею? – Олька.

– Сказано в Писанії... Поможи ближньому...

– Знаю... Знаю... Порятуєте, а вона вб’є або обкраде. Така ближня, що й до вітру разом не ходили...

– А що в мене красти...

– Приведе таких, як і сама...

Вони сварилися, а дівчисько, виявляється, слухало...

– Тьотка, ви Екзюпері читалі?

Заскочені, вони обоє – батько і дочка – обернулися. Стоїть, од вітру хитається. Очиськами – нічого не скажеш, гарні, майже блакитні, з поволокою – блимає.

– Якого ще в дідька Зюпері? – Олька вибухнула.

– Каторий Антуан, тьотєнька. Де Сент каторий. Французскій граф, между прочім. Льотчик і пісатєль.

– Ну, чули, тату, воно ще й здіваєцця! – Олька в боки взялася, а Яків добре знав небезпеку цього жесту. – Наркоманка, а грамотна.

– Значіт, нє чіталі, – дівчина вимовила начеб не з насмішкою, а печально. – А он, между прочім, пісал, что ми в отвєте за тєх, кого пріручілі. Вот. А дєд, щітайтє, уже меня приручіл... Слушаюсь єво, как ета собачка... Ня, ня, малєнькая...

– Тьху... Потороч...