Читать «Століття Якова» онлайн - страница 74

– Запам’ятайте, громадянине Мех, що ми даремно нікуди нікого не відправляємо. Радянська влада суворо дотримується соціалістичної законності. Безпощадні ми тільки з ворогами трудового народу.

Він так ще раз кресонув сірими очима – блищали, мов край добре нагостреної коси, – що Якову на душі враз мулько стало, за плечима по спині цівка поту побігла, а за нею друга – під правою пахвою. Та воєнний враз пом’якшав, усміхнувся.

– Ви вільні, товаришу Мех. Ви тепер повноправний громадянин великого Радянського Союзу. Дякую за цінну інформацію.

Вільне життя товариша Меха взимку складалося із заготівлі дров – тепер і панський ліс зробили державним, на його тре’ було брати в сільраді наряд і за розчищений гектар відпускали підводу кругляків. Навесні зорав поле, бо Зося змогла тилько клаптик озимини посіяти. Ну, а далі звична круговерть, вже не смерті, а життя: оранка, сівба, садіння бульби, полоття й косовиця, осушення болота побіля поля, робота коло хати – чоловікові діло завсіди найдеться. Зося не відставала, шалена у своєму завзятті, тико могла в найнепідходящі моменти, коли, скажімо, косу гострив чи дрова рубав, підійти й поцілувати. Яків сердився – не прийнято так у їхньому селі. Втім, сердився так вже цільних дев’ять літ. Зося тепер доволі часто сварилася з свекрухою, а потім обіймалася й перепрошувала маму Параску солодкими, схожими на швидке куряче сокоріння словами. Наче гралася. Зате свекра Платона, що тепер тико врядигоди злазив з печі, самовіддано доглядала, мало не з ложечки годувала, а перед Великоднем покупала саморуч в балії, під повіткою, бо ж надворі теплина стояла, незважаючи на обурливе ойкання Параски – де ж то видано тако жінці чоловіка обмивати, хіба смерть накликає цея окаянна полячка, та ще й голого чужєго чоловіка миє.

– Не чужєго, а своего коханого таточка, – сміялася Зося. – Заплющуйте очі, тату, на голову воду литиму.

А мала Зосечка-Зосина підійшла і поруч материної спідниці стала:

– Бабушю, я тоше поляшка?

І оченятами, як матуся неїна, – блись-блись, а з тих оченят сонячні зайчики з хитринкою в лапках вистрибують.

– Аякже, така сама пані в дертому жупані, – забурчала баба Параска. – З кишень оно голодні миші виглядають.

– Миші? – Зосечка жваво оглянулася. – Де, де, бабуню?

І, не дочекавшись відповіді, побігла, заливаючись сміхом-дзвіночком по дворі.

За малою трюхикав старий дядько, а швидше дідуган – час. Та вона ще не відчувала його кроків, як і застережливо протягнутої над чорнявенькою голівкою длані старого мудригана. Зося бігла й сміялася, а за нею й Улянка поволечки дибцяла, падала й пхинькала, підводилася й далі тупу-тупу ніжками. А от Парасочка, та вже з-за хліва виходила, з нарваним щавусиком у подолі. Для борщу.

Теї весни почали вивозити в Сибір поляків. Яків було затривожився за Зосю, новий совєцький солтис, ци то пак голова Семенаха заспокоїв: боятися нема чого, вивозять тико цілі сім’ї, де всі поляки, та й то тико панів осадніков, в першу чергу тих, котрі якісь посади мали.