Читать «Століття Якова» онлайн - страница 72
Володимир Лис
Чутки: у східних кресах, на Волині й Галичині, вже хазяйнують совєти, встановлюють свої порядки. А німці українців от-от додому мають відпустити. Бо така угода в них з тим вусатим московським дідьком.
Листопад. Дощі стихають, на зміну їм приходить ранній дошкульний мороз, і тих, хто вижив, заганяють в бараки. Одного разу до їхнього бараку заходить охоронець і оголошує, що всі, хто є за національністю не поляк, а українець, повинні вишикуватися на плацу.
– Хлопаки, додому поїдемо, – радо кричить хтось.
Перед завмерлим строєм похмурих, неголених з’являється дженджуристий німець, щось гарчить.
Перекладач чистісінькою українською мовою:
– Гер капітан пропонує всім українцям записуватися до особливого підрозділу доблесного вермахту. Всі, хто зголоситься, отримають обмундирування, можливість сито жити і служити великому фюреру Адольфу Гітлеру, а також у німецьких рейхсмарках суму підйомних, яка дорівнює п’яти тисячам довоєнних польських злотих.
– Ого, – присвистують у строю.
П’ять тисяч злотих! Матір Божа! Яків і помріяти не міг про таку суму. Як помогла у хазяйстві та тисяча злотих, яку привезла як «придане» Зося! Сяк-так, але таки вилізли з безпросвітної бідності.
П’ять тисяч злотих! І можливість вирватися з цього пекла...
– Йдем? – сусід по ряду торкає за руку. – Я йду. Не будь дурнем. Потім з теї армії і змитися мона.
Змитися? Куди? Яків почуває себе мишкою, перед якою клітка за дармовим сиром. Ци великим шматком сала. Селянський розум підказує Якову – не чіпай тую лакоминку. Клітку неодмінно зачинять. За воротами цего страшного табору. То не солодка воля, а неволя з присмаком цукру.
Капітан велить бажаючим вийти зі строю. Десятка два виходять. Їх відводять убік. Тоді капітан обходить ряд за рядом і кожного питає, чи бажає він вступити до вермахту.
– Ні, – каже Яків, коли до нього доходить черга.
– Варум?
– Чому? – перекладає чоловік, обличчям не схожий на українця.
– У мене вдома жінка і троє маленьких дітей.
– Дарма відмовляєшся, – каже вже від себе перекладач. – Незабаром пошкодуєш про це.
Пошкодує? Яків вагається. Та якась незрима сила змушує його ще раз кинути коротке:
– Нє.
Вже наступного дня тих, що відмовилися стати солдатами вермахту, перевдягають у сірі тюремні роби, а на спину нашивають напис «Polak polityczny». Їх тепер гонять щодень розчищати сміттєзвалище. Один з в’язнів хапає гниле яблуко і шматок м’яса, запихає до рота. Через два дні він умирає у важких муках.
І все ж у грудні всіх українців з табору відпускають. Вертають польські мундири. Яків вирушає пішки. Надворі вже лежать густі замети. Колючий вітер забирається під літній мундир.
«Я не дійду», – думає Яків і розуміє, що мусить дійти. Мусить дійти й побачити Зосю велику і Зосю маленьку, Парасочку маленьку і Параску-маму велику, найменше його диво – Уляночку і батька Платона, що останній рік все хорує й надсадно, майже не перестаючи, кашляє.
11
Зойк матері: «Яшко!» і Зосині слова, коли вона відірвалася від відра, в якому готувала пійло для свиней:
– Та що ж то за чловек такій, що вертається з тамтего свєнту, коли єго жонка якраз з брудними руками й не може обняти коханого!