Читать «Століття Якова» онлайн - страница 69

А Зося кинулася до нього й почала, як уже бувало, бити кулачками по плечах й навіть дряпнула по лиці й шиї, губи зачепила.

– То ти, кур..., ще мені дорікатимеш?

Закричав, не тямлячи себе. Зося ж розлюченою тигрицею продовжувала дряпатися. Він схопив її за руки, міцно стис, а тоді нагнув і задер спідницю. Зблиснули округлі звабливі сідниці, які він так любив. Але цього разу Яків схопив якусь галузку й став хльоскати по тих сідницях. Зося закричала не своїм голосом. На крик вибігла свекруха. Залементувала й собі: що ти робиш, гаспиде окаянний? Відчувши підтримку, Зося зарепетувала ще дужче й залаялася по-польськи. О, вона вміла лаятися – затяжно і смачно!

Яків ще раз шльопнув її по тій дупці, яку хотілося поцілувати, сплюнув і пішов до хати. Жінки трохи ще полементували, поойкали, а тоді Зося зайшла і, наче нічого й не було, поставила на стіл банячок з борщем. Тільки перш, ніж вийти, спитала:

– Невже тая дєвка догоджала тебе лєпше, чєм я?

– Твою матір, – лайнувся було Яків, але тут його став розбирати сміх.

А що в роті бульба була, то мало не вдавився.

А Зоська вже коло порогу обернулася:

– Пойду до жида, куплю зельонки. Сам і змастиш вечором рани на моей дупі.

Як не дивно, дружба між Зосею і Улянкою не припинилася, а стала ще тіснішою. І був навіть випадок, коли Тиміш та Улянка в них гостювали. Тиміш вийшов було попалити, а за ним і Зося. їх не було довгенько. Та, виглянувши у вікно, Яків побачив – прямують обоє до гайку. Того гайку, що за їхнім городом, де вони з Улясею не раз зустрічалися.

Улянка теж підійшла до вікна. Торкнулася його плеча.

– І як тобі цеї голубочки? Бач, куди посагонили...

Яків стрепенувся, штовхнув щосили Улянку, вибіг на двір. Жінка кинулася за ним, схопила за руку.

– Стій, навіжений! Хай собі йдуть. Ци заздро стало? Не кипи. Може ж, мій Тиміш і тобі синка змайструє, як ти мені.

– Сука! Всі ви суки!

Яків відштовхнув Улянку і кинувся бігти. Лють і гнів застилали йому очі. На краю, коло рова, навіть упав. Звівся, вилаявся, кинувсь до містка.

Тиміш і Зося стояли посеред гайка. Тиміш щось їй розказував, показуючи на маленький струмочок, що перетинав гайок. Вони його не помітили. Яків спинився, відчув, як палають щоки.

«Дідько візьми, ця жінка...» – тільки й подумав. І повернув назад.

На подвір’ї стояла й насмішкувато дивилася Улянка.

– Не знайшов?

– Та йди ти...

Улянка засміялася. Дзвінко, по-дівочому чи навіть по-дитячому.

– Ходімо вип’ємо. Там ще, здається, крапелька лишилася.

– Не хочу... 

Він стояв на порозі. Улянка наблизилася. Стала зовсім перд ним, близько, взявшись руками в боки.

– Невже в тебе все минуло? – спитала, й щось у її голосі мусило Якова відвести очі.

– Що минуло?

– Ніби ти не знаєш...

Він ухилився від її простягнутої до його чуба руки. Відчув остаточно – таки минуло.

Зося й Тиміш все не поверталися і вернулися десь так через годину. Улянка зустріла їх жартами. А Яків, хоч і тоже жартував, був ладен убити. Всіх трьох.

9

– Я буду тебе чекаць, – сказала тепер Зося. – Моцно чекаць. Ми будем чекати. Учотирьох. Вшістьох.