Читать «Століття Якова» онлайн - страница 67
Володимир Лис
Солтис запропонував Зосі роботу у гмінному керунку: діловодом, бухгалтером, а хочете, пані, – вчителькою у місцевій школі. Зося відмовилася. Сказала, що хоче присвятити життя роботі при землі й вихованню майбутніх дітей. Вона вже вагітна, а тому навряд чи змогла б продуктивно працювати.
Солтис провів її до дверей чого не дозволяв собі з жодним місцевим мешканцем, навіть з найбагатшими.
Зося вийшла надвір. їй хотілося плакати, і воднораз було легко на душі.
То було взимку. Рипів сніг під її валянками. Пливли в небі важкі сірі хмари. От-от мав знову піти сніг, а то й початися завірюха.
Зося вирішила завернути на пошту, за яку правила маленька кімната при управлінні. Вона не помилилася – її чекав лист. Як виявилося, чекав уже два дні. Лист був від матері, бо, крім матінки, ніхто й не знав, де зараз вона мешкає.
Лист був відповіддю на листа, якого відправила місяць тому. Зося розірвала конверта, дістала чималий білий аркуш і прочитала одне-єдине речення: «Nasza corka Zofia nie żyje». Вона, очевидно, пополотніла, бо дівчина з пошти, що вручила їй листа, запитала, чи не треба подати води.
– Нє, дзенькую, – сказала Зося і вийшла з поштової кімнатки.
8
Вони так і лишилися жити в тій хаті. Коли Яків заїкнувся про те, що хоче побудувати свою, нову, Параска влаштувала ціле голосіння: «Ци ж ми цим не вгодили, ци ж ми вам такі та бридкі, що хочете нас пукєнути?»
Зося несподівано підтримала маму Параску, і до хати прибудували ще одну кімнату. Тим більше, що Гаврилко на той час пішов до війська, де збирався й зостатися.