Читать «Століття Якова» онлайн - страница 64

6

Взамін розкішного життя вона отримала курну поліську хату, в якій не прийнято було відчиняти вікна, втім, вони й не могли відчинятися, ці двоє підсліпуватих віконець, бо вважалося, що «свіжак», тобто свіже повітря, заходить, коли відчинять двері, а вікна до відчиняння й не були пристосовані. Хату, в якій стояв затхлий запах прілої соломи, що правила за матраца, і піднімалася пилюка, коли замітали глиняну долівку. Вона отримала важку роботу на городі і в полі, від якої нестерпно боліла спина, та так, що не можна було розігнутися. Її білі ніжні руки... З жахом дивилася на них Зося після першої ж роботи – копання картоплі, коли доводилося бульбу вибирати руками з землі. Руки поступово чорніли і репалися. На перших порах вони часто вкривалися пухирцями, бо навіть півгодинне тримання копачки для бульби, держака дерев’яної лопати чи вил у цих ніжних ручках призводило до почервоніння, пухирців, а потім лопання шкіри. Вона, що кожен день приймала ванни з пахучим милом і зіллям, мусила тепер раз на тиждень митися у невеличких дерев’яних ночвах.

Найжахливіше: виявилося, що тут не було навіть туалету, а оправлятися по великому й малому ходили до худоби в хліву, а увечері чи вночі просто за сарай. Їжею були кисле й свіжовидоєне молоко (в кого були корови), зрідка шкварки, себто печене сало, хліб, вмочений у тук, сало сире, ще рідше – яєшня, а найчастіше – картопля з рослинною олією, картопля з олією, в якій у сільській крамниці зберігалися оселедці, яку купували загорєнські бідняки, картопля з цибулею й картопля, яку просто вмочали у сіль. Раз на рік Мехи кололи свиню: рік перед Великоднем, рік восени перед храмовим святом. Правда, Яків міг нелегально зловити зайця, а то й рибку (двічі ловили його самого за цим заняттям і штрафували). Улюбленою ж стравою цих селян на свята була гомачка – сметана, перемішана з виробленим у гладишках сиром.

На пані, яка вирішила жити з простим поліщуком, ходили дивитися, мов на якесь диво. Зося зустрічала всіх привітно, декому й подарунки робила, не виказувала жодної спесивості... І якось так сталося, що потроху-потроху стала вона в селі майже своєю. Навчилася, й дуже швидко, говорити українською, як у селі казали, по-нашому. З якоюсь дивною охотою перейняла місцеві звички, приязно спілкувалася, і неприязнь матері Параски дуже швидко змінилася на прихисток, головне, що Зося постійно розпитувала її, як робити те й те, й називала спочатку «матка кохана», а потім тільки ніжно, вже по-українськи – «матусю».

Зося не цуралась жодної роботи. Доїла корову, котра все норовила беркицьнути відерце. З якоюсь лютою затятістю перебирала бульбу й лущила квасолю, орудувала праником, перучи білизну в холодному рові за вбогою садибою, вчилася серпом орудувати, коли прийшли жнива. Треба сказати, що Яків, як міг, пом’якшував її життя. Дмухав ніжно на покалічені пальчики, порізані в те перше її жнивне літо серпом, змащував тріщини на руках дістатою в баби Гаплички маззю. Крадькома цілував ті нещасні руки. Стискалося серце, али жодного разу не сказав – добре, поїдемо звідси. Зося тоже ні разу не попросила проте. Кілька разів Яків ніс змучену роботою жіночку з поля на своїх руках, а то й на плечах. Плювати йому було на людських поговір – язики бабські заіржавіли б, якби їх не чесали, казав сей чоловік.