Читать «Століття Якова» онлайн - страница 62

Слова, сказані щиро. Вона відчувала це інтуїтивно. І ще якось... Не змогла б пояснити, але почувала.

І ось тепер у суцільній темряві, вона відчула, як до спальні щось влетіло. Воно було велике, хоч і безшелесне. Воно покружляло довкола широкого ліжка й зависло над нею. Зося нічого не бачила в суцільній темряві, але вона знала, що це. Вона знала, що до кімнати, до спальні їхнього жаского кохання, залетів невидимий чорний птах. Він був справді невидимий, але Зося чула, зримо відчувала його присутність. Птах завмер, широко розставивши крила. Він дивився – це теж знала – кудись убік, а Зося тремтіла й боялася, щоб не подивився на неї. Бо відала: тоді він стане зримим, видимим, а невидимим чорним птахом стане вона сама.

І все ж вона побачила... Побачила маленький овальний предмет, який птах-невидимець зримо тримав у невидимих лапах. Вона здригнулася – то був маленький срібний медальйон з її фотопортретом усередині. Цього медальйона вона подарувала Тадикові, Тадеушу Маєвському, першому своєму чи то коханню, чи захопленню, витвореному її палкою нарцисичною уявою. Уявою, що стала реальною трагедією. Чи привела до трагедії. Ах, яка різниця, але ж вона подарувала той медальйон, якого Тадик-зрадливець обіцяв носити на грудях, як найбільшу дорогоцінність. Де він тепер, той медальйон? Той негідник викинув на смітник, продав, перед тим комусь показував і сміявся? Зося не раз хотіла поїхати і забрати медальйона, але не дозволяла гордість. А ще на перших порах наївна віра, що саме медальйон допоможе повернути Тадика.

І ось він тут. Вона зримо бачить цей маленький овал. І тремтячи, мов у пропасниці, простягає до птаха руки. Й тихо, приглушено скрикує. Від того скрику ворушиться вві сні Кшиштоф.

Бурмоче:

– Що з тобою, кохана?

– Спи. Мені приснилося...

Кшиштоф, Кшись, Кшишик засинає. Його рука торкається її живота. Несподівано Зося боїться, що та рука поповзе вниз, до лона, до того місця, де він двічі ввіходив цієї ночі. Вона зіщулюється. Чого б то? Що трапилося? Нема й не було ніякого, жодного птаха.

– Марево, – шепче Зося пошерхлими вустами.

І здригається. Бо в її руці затиснуто медальйон.

«Цо ж то таке, Матка Боска?» – подумки питає вона.

Лежить довго й заціпеніло, боячись розтиснути пальці.

Зрештою тихенько скидає Кшиштофову руку. Встає, навпомацки добирається до дверей. Вона геть гола, але не наважується у темряві шукати одежу. Тихо відчиняє двері спальні, йде довгим коридором. Тут нема товстих штор, а у вікно біля інших дверей зазирає місяць. Зося підходить до вікна й нарешті розтуляє свою маленьку жменьку. На долоні щось зблискує. Але це не медальйон. Зося нагинається. На долоні лежить маленька срібляста мушля. Звідки вона взялася?

Зося пригадує – бачила її ввечері на столику біля ліжка. Отже, сама взяла до руки? Звісно, сама. Вночі, мимоволі. Чи ще до... до... до кохання. Так, вона кохалася з мушлею в затиснутій жмені. Мушля врізалася боляче в її долоню.

Мушля наче була її талісманом, оберегом. Від кого й від чого? Невже від неї самої?

Вранці вона сказала Кшиштофу, що не може стати його жонкою, його дружиною. Тобі було погано зі мною? Ні, поспішно сказала Зося, було дуже добре. Дуже добре? Тоді в чому річ? Я тебе чимось образив? Ти, здається, прокидалася вночі? Так, прокидалася, але не в цьому річ.