Читать «Століття Якова» онлайн - страница 56

– Я не жартую, – сказав Яків.

І тоді Зося, наче розлючена тигриця, кинулася на нього й почала бити своїми маленькими кулачками, а потім дряпати довгими червоними кігтями шию, лице, груди. Ще раз зойкнула мати Параска, затупцював на місці розгублено Платон.

І тут на Якова напав дикий розкотистий регіт. Зареготав так, що, здавалося, стіни хатини задрижали й от-от заваляться. Реготав, а Зося била, дряпала, доки не стомилася й не зайшлася в істеричному плачі.

Вона поволі стала осідати, Яків підхопив і посадив на лавку. Зося хлипала, а Параска підійшла й почала гладити, мов маленьку, по голові.

Зося підвела голову з очима, повними сліз. Глянула затуманено, геть би ображене дитя.

– Мамусю кохана, цо той дурень муві? – сказала, мішаючи польські й українські слова. – Я уродзона шляхтєнка і хочу щєстя для него, бо кохам вашего сина, як пана Бога. Але цо він муві, кохана пані?

«Чимось вони схожі», – подумав тоді Яків і здивувався цій думці.

* * *

...Тепер же останній вітер стукав у його вікно. Враз йому здалося, що то не вітер, а щось інше стукає. Хтось інший. Зося? Боже мій, милий Боже, коханий Боже, сказала би Зося, вона не повернеться, з того світу ще ніхто не вернувся, али тогді хто?

Яків ураз стрепенувся. То ж Оленка, Оленка приїхала. Вернулася, а значить – жива. Жива, ось що головне.

Він, як був, у спідньому, встав з ліжка. Босими ногами подибцяв до дверей. Об щось перечепився, ледь не впав, подумав, що, певне, чобіт. Як він тут опинився, перед порогом?

А за порогом нікого не було. Ні в сінях, ні за другим порогом – надворі. Рвучко вдарив об груди вітер, ледь з ніг не збив. Шмагонула по лиці, руках, босих ногах мокра зимна хвиля.

Нікого. Тиша над нічним селом, сповитим густою темрявою, яке батожить холодний осінній дощ. І серед цієї просякнутої холодом і дощем тиші біліє, мокнучи, старий, майже столітній дід. Не в силі зрушити з місця, чогось чекає посеред своєї самотності.

Частина третя

Мир і Війна

1

Господи, ци міг він сподіватися на приїзд Зосі? Вона лишилася як болісний спомин, як рана, яка невідомо чого виникла й невідомо чого не хоче чи не може загоїтися. Задавав собі не раз болюче питання, ще й ще питав – себе, її? – нащо тоді на його слова «Хто я тобі?» сказала, що він солдат, жолнєж, яких багато. Довго думав, що то була правда, тому й жаліти нема за чим. Але враз прийшла здогадка, і чим далі, тим більше упевнювався: вона сказала неправду. Нащо? Не міг відповісти. Не мав би питати? Може, й так. Али ж не міг не спитати. Не міг. Час спливав. Час – мука. Він забував Зосю й не міг забути. А потім була та поїздка-мука до Варшави. Поїздка, що начеб спалила всі мости. Не спалила. То він добре відчував. Скільки б не казав «курва», боліти не переставало.

І от тепер, коли знову спізнався з Улянкою, коли зустрів Гандзю, з’явилася вона. Так несподівано й по-чудернацьки. Виклично. Аж занадто виклично. Він прийняв той виклик. Просто так здатися не міг. Дідько чи хто там язик смикнув. Али вже відступитися не міг. Така в нього була порода, така натура.