Читать «Століття Якова» онлайн - страница 55

– То правда, сину? – питає мати.

Вона, на відміну від батька, знала польську мову, бо Платон Мех тико й того, що бачив колись Пілсудського, а Параска цільних сім літ служила покоївкою-прибиральницею на літній дачі графа Драницького. Колись, ще до ліворуції, і Платон підозрював, що як не Яків, то донька Гафія – польські, графські, панські вилупки. Не раз і бив жінку за уявну зраду, як добре напивався. На диво, Параска тилько раз сказала, що дурний єї чоловіка піп хрестив та чиряка у лоба засадив. На другий сказала, що точно, геть усенькі діти графські й вона сама скоро буде графиня... Ледь утекла після тих слів, цілісіньку ніч потім, поки чоловік не протверезів, у лозах продрижала.

Все те прошуміло, з’явилося й прошуміло в голові. І вона ще раз спитала сина, ци то правда, що каже цяя розцяцькована ошметна пані?

Яків од такої брехні Зосі спершу мало не присів, а тоді правець на нього напав – не знав, ци плакати, ци сміятися.

Але то був виклик, нечуваний виклик. Ци, може, справді подарунок долі? А як же граф Собєський, мало не спитав та відразу збагнув – ніяк. Чи то щось розладилося, чи Зося просто взяла й покинула. Цяя вар’ятка могла і з власного весілля утекти. Її маленька рука у його великій селянській чоловічій лапі.

І доля теж. Її і його доля в його руках, раптом зрозумів, перш ніж розтулив рота.

– То є правда, тату й мамо, – сказав Яків. – Вибачєйте, що вам не сказав, бо Зося, когди руку її просив, не дала ще згоди, обіцялася подумати. Али я радий, що вона приїхала, що згодна вийти за мене замуж. Тому прошу вашого благословення.

– Ой, синку...

Мати зойкнула і краєчком дорогої хустки стала терти запорошене око, з якого викочувалася велика сльозаниця. Ну, хай тепер лопухом з великою ропухою підітреться Федотиха, що так погрумічила з своїм дурним чоловіком її сина. Син теперичка буде великим паном, поїде, хай і в приймаки, до города і житиме, певно, в палаці не згіршому, ніж у їхнього графа.

Яків відчув, як Зосині пальчики ледь-ледь стисли його грубі шорсткі пальці. Струм пробіг його тілом, щось шугонуло в голову.

– Благословіте, тату й мамо? – спитав.

– Аякже, синочку...

Параска звела руку і склала три пальці, щоб перехрестити. Платон, якого вона штурхонула другою рукою, і собі прокинувся од заціпеніння.

– Пуждіте, тату й мамо, – сказав Яків. – Я повинен вам сказати, коли-сь ви благословити не проти, то матимете гарну й роботящу невістку.

– Та добре, синку...

– І вам добру помічницю, бо Зося приїхала, щоб жити у нас.

Язиком Якова невідомо хто водив, який дідько, али слова ті у їхній хатині прозвучали. Зося збагнула й висмикнула свою руку. Знову зблідла й сказала своїми прекрасними вустами, що коханий Якуб жартує. Жартує, бо вона погостює у них, то правда, але через тиждень чи два поїдуть в Тарнув, а тоді в столицю, де вже є домовленість найняти помешкання.