Читать «Століття Якова» онлайн - страница 34

3

Він сам. І не сам. Відсидів «губу». Правда, коли майора Пєнжинського не було в частині, капітан забирав його до себе, на заняття з гарцювання та подолання перешкод на конях, та й вночі дозволяв у казармі ночувати.

А відсидівши «губу», Яків рушив у місто, ледь отримав перше звільнення, шукати ту дівчину, од якої лишився тільки подих з її прекрасних вуст, що вимовили ім’я: «Зося». То у відповідь на його запитання, коли з коня зсадив, як її звати.

Вдруге в житті він почув це ім’я, коли вже стомився блукати вулицями Тарнува, міста, де служив, вдивлятися в обличчя дівчат, чути їхній сміх або бачити заохочувальні посмішки, наздоганяти на вулицях самотніх панянок, щоб переконатися – то не вона. Не Зося.

Прокіп Тищук був земляком, з села за півтора десятка верстов од Загорєн, та ще й служили в одному полку, тильки Прокіп в іншім ескадроні. А тут землячок йшов щасливим і усміхненим. У зубах стеблина якась, конфедератка набік збита.

– Тоже мав картку на недільну відпустку? – спитав земляк. – Де був?

– Та так... Гуляв.

– Ну, ми тоже гульнули з хлопцями. Веслик знає, де можна розважитися. Дівчата попалися люксусові. А особливо Зоська.

– Зоська? Яка Зоська?

Щось наче вдарило Якова в тім’я. Перед очима шарахнуло. А тоді потилицю захолодило. Мовби льоду хто приклав.

– Та ж ти її знаєш... Ну, та, що ти на коні привозив у полк разом з капітаном... Вона, правда, Веслава першого обслужила, тоді Тадека, али й мені дісталося по вищому класові, як барону... Баба-люкс! 

– Та Зося...

Прокіп трохи знітився. Присвиснув. Зирнув пильно, очі смішки продають.

– А ти гадав, що тая Зоська тильки тобі... Ну, вибачєйте, пане, ни знав, що ти...

Яків зацідив Прокопові в пику. Той зойкнув і зарепетував, що земляк геть з глузду з’їхав, коні понесли, раз поліз битися за якусь шльондру.

Яків отямився. Справді, чого він зірвався, ніби голодний пес із цепу? Було б за що!

– Вибачєй, – сказав. – Я справді думав, що вона тильки моя. Пішли, пивом пригощу. А на другу неділю разом до неї підемо.

– Та що там неділі ждати, – Прокіп по плечі його дружньо гепнув. – Казала, що у вівторок ввечері можна приходити. То після відбою й гайнемо в самоход. Обидві – Зоська і Віся – ждатимуть. То йдем на пиво?

– Йдемо.

Ті два дні Якова то трусила пропасниця, то картав себе останніми словами. Аж його дивний настрій помітив капітан Радзивілл.

Спитав, що з ним таке. Може, його ординарець отримав із дому якусь погану звістку? Ні? Сердечні справи?

– Пане капітан, – сказав Яків, коли вони сіли на коней. – Хотів би спитати, що то єстем любов? Коханнє... – вимовив так, що аж самому мулько стало. – Мілосць повашем? І цо таке єстем кобіта, пане капітан? – додав.

Капітан Едмунд засміявся. І сказав, що ніколи б не подумав, що його улана, так, так, Якубе, не ображайся тильки, простого хлопа, цікавлять такі кардинальні питання. Кардинальні – те слово Яків добре запам’ятав. На це запитання, по суті, неможливо відповісти, сказав капітан Радзивілл. Якщо тільки намагатися відповісти щиро, так, як іде від серця. Багато хто назвав би, може, якесь формулювання, але будь-яке визначення зів’яне, якщо йдеться про справжнє почуття.